Читати книгу - "Енріке Портеро в Академії Баленсіага, Maurice Fedoux"

Коли Енріке нарешті прийшов до тями, його тіло відчувалося наче свинцево-важким, а шкіра, що торкалася холодної сирої землі, наче пронизувалася крижаним холодом. З болем і слабкістю він повільно підвівся на ліктях і озирнувся навколо. Густий, похмурий ліс оточував його, а темні, ледь видимі силуети дерев стояли, немов похмурі вартові. Темрява огортала все навколо, а легкий вітерець ворушив сухе листя, створюючи шурхотливий, зловісний фон.

Усе, що відбувалося, нагадувало поганий сон: запаморочення, неясність у думках, холод, що проникав у самі кістки. Енріке спробував піднятися, але тіло не слухалося, а світ навколо здавався нереальним.

Раптом тишу прорізав злісний, уїдливий голос, що лунав звідусіль і нізвідки водночас:
— Ну, здрастуй, Енріке.

Енріке різко завмер. Страх миттєво спалахнув у грудях, і він гарячково озирався в пошуках джерела голосу. Але ліс був наче мертвий, лише вітерець продовжував гратися з листям, створюючи ілюзію, що хтось рухається поміж дерев.
— Хто тут? — вирвалося у Енріке, його голос тремтів від жаху й напруги.

На мить запанувала важка тиша, але голос знову прорізав морок, цього разу з насмішкою:
— Стільки років минуло, що ти справді не впізнаєш мене?

Серце Енріке забилося ще сильніше. Мозок гарячково перебирав можливі відповіді, але нічого конкретного не спадало на думку. Тон голосу був таким, наче той, хто говорив, знав його занадто добре.
— Не впізнаєш? То ж знай! Перед тобою великий Вальдемеро, — зарозуміло вимовив голос, і з тіні, що зливалася з густими гілками, вислизнув силует чоловіка. Його постать поступово набувала чіткості в напівтемряві лісу, і ось перед Енріке постав Вальдемеро — високий, худорлявий, з рисами обличчя, настільки гострими й дивними, що вони здавалися майже нелюдськими. Його очі горіли отруйним блиском, немов дві блискавки, що зачаїлися в штормових хмарах. На губах застигла злісна усмішка, яка не віщувала нічого доброго.

Енріке судомно ковтнув, а холодний піт пробіг по спині. Перед ним стояв не просто чоловік, а сам Вальдемеро — загадковий і страхітливий володар модного світу, якого він знав лише з перешіптувань і легенд. Ця людина була одночасно об’єктом захоплення і страху, і зараз він здавався втіленням усіх найстрашніших історій, які Енріке чув про нього.

— Ви і є Вальдемеро? Той самий великий і… — Енріке запнувся, його голос зрадницьки затремтів, — і жахливий Вальдемеро?

Слова вирвалися самі собою, і щойно Енріке їх вимовив, він миттєво пошкодував про це. Обличчя Вальдемеро спотворилося гнівом, немов блискавки його очей от-от мали вдарити по Енріке.
— Що? Жахливий? Та як ти смієш говорити про мене таке! — гучно повторив Вальдемеро, його голос перетворився на гул грози, здатний затьмарити все навколо.

Енріке відсахнувся, відчуваючи, як серце б’ється скажено, ніби готове вистрибнути з грудей. Йому здавалося, що ще трохи — і страх скує його остаточно.
— Я мав на увазі… жахливо знаменитий… і, звісно ж, жахливо талановитий, — поквапився додати Енріке, судомно намагаючись виправити фатальну помилку.

— А! Ну це інша справа, — голос Вальдемеро миттєво змінився, став менш гучним, але в ньому досі звучали нотки презирства. Його очі звузилися, і хоча гнів, здавалось, ослаб, холодний блиск залишився, не даючи Енріке жодного шансу на розслаблення.

Вальдемеро, трохи відступивши назад, продовжував свердлити Енріке поглядом, немов вирішуючи, наскільки той вартий його уваги.
— Ти всього лише жалюгідний студентик-першокурсник, що від тебе можна очікувати? Хоча… — Вальдемеро смакував кожне слово, його тон був сповнений презирства, але в очах промайнув слабкий інтерес. — Мене вразив твій сьогоднішній показ-змагання.

Енріке на мить завмер, і його серце переповнилося несподіваною радістю. Невже сам Вальдемеро, великий і всемогутній, визнав його талант? Ця думка майже змусила його забути про страх, і він наважився трохи впевненіше запитати:
— Справді? Вам сподобалося?

Але радість тривала недовго. Вальдемеро різко зупинився, його холодний погляд став ще жорсткішим, ніби розрізав повітря між ними.

— Звичайно ж, не сподобалося! — з роздратуванням виплюнув він, зробивши крок ближче до Енріке, нависаючи над ним, мов тінь. — Я б зробив це набагато краще й талановитіше. Але як для першокурсника... досить непогано.

Короткий спалах радості у грудях Енріке моментально згас, поступаючись місцем тривозі. Усе його єство знову стиснулося від страху перед цією людиною, яка дивилася на нього так, ніби бачила його наскрізь. Погляд Вальдемеро обпікав його, ніби той прагнув оцінити не просто костюми, а й саму внутрішню сутність Енріке.

— Відповідай, — голос Вальдемеро став крижаним, зловісним. — Звідки ти взяв коштовне каміння для показу?

Енріке відчув, як кров прилинула до обличчя, а руки мимоволі стиснулися в кулаки. Відповіді, які раніше здавалися йому смішними й легкими, тепер застрягли в горлі. Він розумів, що будь-яка помилка тут, перед Вальдемеро, могла коштувати йому значно більше, ніж проста втрата репутації.

Зібравшись із думками, Енріке спробував вичавити з себе відповідь, але важкість у голосі Вальдемеро тиснула на нього сильніше, ніж він міг собі уявити. Знервовано ковтнувши, він відповів, намагаючись зберегти бодай видимість упевненості.

— Вам справді цікаво? А якщо це секрет? — вимовив він повільно, наче збираючи кожне слово із зусиллям, сподіваючись виграти трохи часу. Його думки металися в паніці, не знаючи, що ще сказати. Час, здавалося, сповільнився, і кожен рух Вальдемеро здавався йому загрозливим.

Цього разу відповідь прозвучала різко, немов удар батогом:
— Ти з ким грати надумав, хлопчику? — Вальдемеро одним різким рухом витягнув пістолет. Його очі, холодні, як лід, блиснули в темряві, і ствол зброї націлився просто на Енріке. У цей момент усе всередині Енріке стиснулося. Крижаний страх огорнув його, забиваючи легені й роблячи дихання важким.