Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

- Ігоре, будь ласка, досить! Ти все псуєш! - вона хапається за його руку, зриваючись на крик. Її голос тремтить, а руки судорожно вчепилися в його плечі.

Я дивлюся на неї, і всередині мене піднімається нова хвиля болю. Я бачу в ній усе те, що зруйнувало моє життя. Вона молода, красива і тепер із ним. А я? Я залишилася ні з чим. Ігор дивиться на мене, його обличчя спотворене злістю.

- Ти думаєш, я винен у всьому? - кричить він, вириваючи руку з хватки Каті. - Ти навіть не намагаєшся зрозуміти, що ти сама винна! Ти сліпа!

Катя вчіплюється в його руку знову, вже сильніше, її обличчя біліє від страху. 

- Будь ласка, давай підемо, Ігоре, досить! Я не можу більше це бачити! 

Ігор розвертається до мене, і його слова сповнені отрути:

- Ти завжди думала, що все навколо тебе. Але знаєш що? Тепер у мене є інше життя. І воно набагато краще за те, що в нас було з тобою. - Він вказує на Катю, яка все ще тримає його за руку, благально дивлячись на нього. - У мене є вона, і вона дала мені те, чого ти ніколи не могла.

Я відчуваю, як мої коліна підгинаються від цих слів. Це як ніж, який встромляється глибоко в серце, ще й повертається. Він сказав це. Він справді це сказав. Усі мої страхи, усе, чого я так боялася почути, стало реальністю.

Я відчуваю, як усередині мене щось ламається. Моя рука піднімається, і я з усією силою, на яку тільки здатна, вдаряю його по обличчю. Я не контролюю себе. Я навіть не відчуваю своєї руки. Лише приголомшливий біль і відчай.

- Ти втратив мене, Ігор. Назавжди, - вимовляю я, відчуваючи, як ці слова вириваються назовні разом із моїм серцем. - Ти зробив свій вибір. І тепер живи з ним.

Ігор завмирає, його обличчя все ще горить від удару. На мить я бачу, як у його очах миготить щось на кшталт жалю, але воно одразу ж зникає, і він відштовхує Катю, яка знову намагається його заспокоїти.

- Ми йдемо, - різко вимовляє він, грубо схопивши Катю за руку. Вона навіть не пручається, і вони йдуть. Йдуть, залишаючи мене стояти серед осколків мого минулого.

Я опускаюся на коліна поруч з Артемом. Мої руки все ще тремтять, але всередині мене немов щось затихає. Це не заспокоєння. Це просто порожнеча. 

- Пробач мене, - шепочу я Артему його обличчя все ще вкрите кров'ю, але він намагається посміхнутися, ніби хоче сказати, що все гаразд. Але я знаю, що нічого не в порядку. Ніколи не буде.

Артем дивиться на мене з тією ж турботою, з якою завжди дивився. Тільки тепер я не можу відповісти йому. Я просто дивлюся на нього і бачу, що він інший. Він не мій. Ніколи не буде моїм.

- Це не твоя вина, - тихо каже він, кладучи руку мені на плече. - Ти не винна в тому, що сталося.

Але я не вірю йому. Я відчуваю провину за все. За Артема, за себе, за нашу зруйновану сім'ю. За кожен момент, коли я не сказала Ігорю того, що хотіла сказати. За кожен момент, коли я думала, що ми зможемо врятувати все. Але ні. Нічого більше не врятувати.

Ми повертаємося в ресторан. Там усе йде своєю чергою, ніби нічого не сталося. Люди сміються, музика грає. А я? Я стою в цьому хаосі й розумію, що більше ніколи не буду такою, як раніше. Весь цей вечір, вся ця сцена - це кінець. Кінець мого минулого життя. І початок чогось нового. Чогось, що я ще не розумію. Я більше не відчуваю Ігоря у своєму серці. Більше не відчуваю до нього нічого. Тільки порожнечу й огиду. Він пішов із Катею, але я знаю, що це й на краще.

Артем поруч, але я не впевнена, що готова до чогось нового. Усе, що я хочу зараз - просто знайти себе в цій новій реальності. Реальності, де Ігоря більше немає в моєму житті, але де є хтось, хто вірить у мене.

Але що буде далі? Чи зможу я залишити минуле позаду? Чи зможу я почати все спочатку? Чи цей біль завжди буде частиною мене?