Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

1628 р. мурза Кантемир отримав титул візиря — правителя узбережжя Чорного моря і гирла Дунаю разом із Сілістрією та Аккерманом. Його самостійна політика, так само як і діяльність численних родичів мурзи, призвели до затяжного протистояння з Кримом. Намагалися вони позбутися й турецької залежності.

1770 року, під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр., Буджацька орда перейшла під протекторат Російської імперії і переселилася до степів Приазов’я між Кам’янкою і Азовом.

Єдисанська, або Очаківська, орда кочувала на територіях між Дніпром, Південним Бугом та Дністром від узбережжя Чорного моря до річки Кодима. Адміністративним центром орди був Очаків, який підкорявся Османській імперії. Туреччина контролювала також землі між Бузьким лиманом і Деліголем, тоді як решта території орди була підвладна Кримському ханату. Орду очолював сераскер чи, пізніше, каймакам із роду Гераїв, якого призначав кримський хан.

Єдисан у перекладі з турецької мови означає «Сім імен», що, ймовірно, свідчить про належність до складу орди семи родових груп. Місцеве татарське населення займалося скотарством, торгівлею і, незначною мірою, землеробством. Торгували переважно зерном і сіллю, нерідко здійснювали набіги на осіле землеробське населення території сучасної України.

Єдичкульська орда кочувала з другої половини XVI ст. між Дністром та Дунаєм. Правили цією ордою мурзи під загальним наглядом призначеного з Криму сераскера. Крім того, управління ордою здійснював ще один спеціально призначений посадовець — яли-агаси, головним обов’язком якого було збирання данини на користь кримського хана.

1706 р. мурзи Єдичкульської орди звернулися до турецького султана з проханням звільнити їх від підпорядкування Кримському ханату і дозволити перейти під управління Високої Порти, обіцяючи сплачувати щорічну данину і брати участь у війнах султана. Османська імперія не задовольнила це прохання, видавши спеціальний султанський указ-фірман, згідно з яким усе задунайське населення мало підкорятися кримському ханові. У середині XVIII ст. за наказом хана орда перекочувала на лівий берег Дніпра і зайняла територію від Кизикермана до гирла річки Конки і від Дніпра до верхів’я річок Конки і Берди.

Джамбайлуцька, або Перекопська, орда була одним із відгалужень Ногайської орди, заснованим у другій половині XVI ст. переселенцями з північнокавказьких степів. Ця орда кочувала найближче до воріт у Крим — між Перекопом, Дніпром і річкою Берда. Не дивно, що саме їй кримські хани приділяли найбільше уваги, оскільки обов’язком перекопських татар був захист Кримського півострова від зовнішнього вторгнення. Місцеві мурзи мали надавати кримським ханам певну кількість вояків для захисту Перекопу, виступати в організовані ханом військові походи, передавати ханові частину здобичі від набігів на українські землі, а також виділяти кошти за кожного захопленого полоняника. Орда кочувала аулами із сімей та кибиток, яких на 1766 р. їх нараховувалося понад п’ять тисяч. Керував нею каймакам або сераскер-султан з династії Гераїв, резиденція якого розташовувалася у Перекопі.

Простота державної організації та примітивність діловодства у всіх галузях управління дозволяли татарам не мати постійних, стаціонарних урядових установ, розташованих у якомусь місці, де мав би перебувати і сам хан як носій верховної влади. Це призводило до того, що у татарській державі в Криму тривалий час не було нерухомої столиці як усталеного географічного пункту, місця розташування уряду, державних установ і служб. Уся влада концентрувалася навколо хана, і державна машина організовувалася і працювала там, де перебувала його кочова ставка.

Утім, кілька міст Криму, у яких хан затримувався надовго, могли претендувати на роль столиці у нашому розумінні. Початково столицею Кримського улусу можна було вважати Солхат (Старий Крим), потім вона перемістилася у Кирк-Єр (Чуфут-Кале), а згодом — до Салачика біля підніжжя Чуфут-Кале. І лише поступово у першій третині XVI ст. у ролі столиці затвердився Бахчисарай. Після завершення його будівництва 1503 р. сюди було перенесено ханську ставку, і місто поступово стало повноцінною столицею ханату.

Внутрішнє життя Кримського ханату регламентувалося нормами звичаєвого татарського права — так званої «чингізової торе». У джерелах ці неписані правові норми називалися також «старим звичаєм чингізидським», «старими звичаями (правилами) татарськими», «звичаями колишніх царів чингізидських». Ці норми права протиставлялися «новому законові», який уводили на підвладній їм території Криму турки. Крім співіснування на Кримському півострові двох правових систем, на частині території діяла турецька адміністрація, паралельно перебували в обігу дві монети — татарська і турецька, а частину повинностей місцеве населення виконувало і на користь місцевої знаті та Кримського ханату, і на користь османської Туреччини.

Державна влада кримського хана обмежувалася колегіальною радою з представників вищої знаті ханату — гьорюнюш/корниш — або диваном. Цей державний орган, який московські посли називали «думою» («Земською думою»), можна назвати вищою державною радою. Вона одночасно була відомством, яке мало здійснювати наповнення скарбниці ханату і стежило за використанням наявних коштів, верховною судовою інстанцією і департаментом зовнішньої політики ханату. Саме диван ратифікував міжнародні договори чи давав згоду на рішення хана розпочати військові дії, міг, як вища судова інстанція, переглядати судові рішення. Лише диван міг засудити до смертної кари. Загалом без дозволу на те дивану хан не міг прийняти жодного важливого рішення.

У складі дивану виділяли Великий і Малий дивани. До Великого дивану належали представники «усієї землі» — усі без винятку мурзи і представники простолюду — «кращі» з «чорних людей» («кара халюк»). Малий диван містив винятково представників вузького кола вищої знаті.

Великий диван, який правильніше називати курултаєм, — загальнонародною (загальнодержавною) радою — збирали вкрай нерегулярно, за необхідності обговорити й вирішити важливі питання загальнодержавної політики або щоб дізнатися про думку народу щодо того чи іншого рішення хана. Саме Великий диван можна було використовувати у випадку протистояння хана з представниками знаті для того, щоб затвердити чи відкинути те або інше рішення.

Малий диван збирався відносно регулярно для вирішення поточних справ. Організацію засідань дивана здійснював капиджи-баші — спеціально вповноважений посадовець-розпорядник. Кожне зібрання відбувалося згідно із суворо вивіреним ритуалом, під час якого представники знаті, що були учасниками дивану, займали закріплені за ними місця згідно зі статусом і достоїнством «за звичаями і правилами». Так, калга-султан, як перший спадкоємець і права рука хана, сідав праворуч від нього, а нуреддін-султан, як другий спадкоємець, — ліворуч.

Татарська знать, що була у складі Малого дивану, була дуже впливовою і сильною. Саме від неї значною мірою залежало призначення хана чи позбавлення його влади, внаслідок чого кримський володар змушений був постійно загравати з її представниками. Влада хана була, таким чином, обмежена не лише волею османського султана, але й волею місцевої