Читати книгу - "Східний синдром"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чого такий смутний? Усе окей?
«Адвокат» сидів навпроти й зосереджено орудував шомполом, усім своїм виглядом показуючи, що дуже зайнятий і не має часу на розмови.
— Усе гуд, — відмахнувся, не бажаючи ділитися про невдачу в сердечних справах.
— Ну, як знаєш, — знизав плечима «Турок».
Вася зиркнув на нього спідлоба, відклав гвинтівку і, не вдягаючи бушлат, вийшов на перекур. Макса розділити радість від нікотину він із собою не покликав.
Із шумом втягнув у себе морозне повітря, повільно видихнув. Прислухався. Десь, настільки далеко, що земля не здригалась і не брижилась під ногами, гупало чимсь важким. Клацнув запальничкою, підпалив сигарету. Перша затяжка. Після неї роздратування трішки присілося. Другий день його злило все: сєпари і свої, затишшя і тріскотнеча «калашів», погляди й запахи. Він боровся зі всеохопним бажанням напитись, що вперше так різко накрило його відтоді, як він потрапив в АТО.
Бажання закинутись алкоголем виникало у Васі й раніше, особливо коли поряд пив хтось із товаришів, але, пам’ятаючи, як складно йому зупинятися, він швидко тікав кудись від спокуси. Пив єдиний раз — учора з Танею — і не продовжив лише тому, що треба було йти в наряд. Не знаючи, як інакше зняти стрес, він багато курив — більше двох пачок на день — і часто надсадно кашляв.
Сигарета, яку він тримав чорними від бруду, холоду та вітру пальцями, була останньою з першої на сьогодні пачки. Вася випустив дим і кілька секунд дивився, як вогник зжирає її біле тіло. Отак і його життя немовби згорало, перетворювалось на попіл і розсипалося на очах, хоч би як він старався з нього щось збудувати. «Борсаюсь у попелі», — подумав, викидаючи недопалок, і пішов дочищати зброю.
Максим подивився на нього спідлоба, але нічого не сказав.
***
Закутавшись у спальник, Таня лежала й через маленьку шибку вгорі дивилась, як надворі валить сніг — лапатий, схожий на розкидані щедрим ласуном Богом шматки цукрової вати. Цієї миті вона гостро почувалася нещасною і нікому не потрібною. Вона без упину пила чай, заспокоювалась таблетками, хлюпала носом і жаліла себе. Кудись зникли її твердість та впевненість, за якими вона ховалася від людей, розм’якшувалася броня, і панцир, котрим вона захищалася від сторонніх, став нестерпно важким, непід’ємним. Їй, як перед смертю, хотілося любові. Хотілося, аби хтось, упевнений у собі та в ній, заспокоював, гладив по голові та обіймав, переконуючи, що все буде добре. Хотілося хоч на мить зняти з себе відповідальність — за себе й тих хлопців, відчути себе дівчинкою, за яку хтось сильний вирішить проблеми.
Минуле приходило переважно в снах. Без фенобарбіталу Таня вже заснути не могла, а нарешті відключившись, провалювалася в кошмари. Бачила кров, вибухи, чиїсь відірвані руки, які вона тримала своїми. Але найстрашнішим був сон, у якому вона падала в яму без дна. Падала і знала, що туди її штовхнув Сергій. Це відчуття останнього польоту, страх, липкий, наче дешевий лак для волосся, невагомість у грудях не відпускали й після пробудження. Хоча насправді смерті Таня не боялася — звиклася з її невідворотністю, та й триматися за життя особливих причин у неї не було. Але уві сні смерть лякала. Її так само лякало все, пов’язане з колишнім чоловіком.
Маленькі білі таблетки знімали напругу й дарували тимчасовий спокій. З ними вже не так били по серцю і нервах усі ці обстріли, фонтани артеріальної крові, пробиті легені й відірвані кінцівки. Затуманювались спогади. Притуплялась гострота несправджених сподівань. Безпорадність перед вільним життям, яке виявилось не таким, як мріялося з подружньої неволі, травмувала сильно, але непомітно для чужого ока, не залишаючи видимих шрамів та синців.
«Життя — це зебра, і чорна його смуга має перейти в білу ще до того, як почнеться цілковита жопа», — умовляла себе Таня. Востаннє шморгнувши носом, вона вирішила взяти себе в руки й вилізла зі спальника. За мічурінським принципом вирішила не чекати милості від «Турка», а взяти її самій. Вона дочекається слушної нагоди — хоча хіба тут може бути така? — і зізнається йому перша. Як гріхи минулих життів, що визначають життя теперішнє, кармічне прізвище Ларіна знову накладало відбиток на її думки та вчинки. Або пан, або пропав. Усе ж краще, ніж борсатися в невизначеності, яка затягує, засмоктує, наче трясовина, перекриваючи доступ кисню. Її трохи непокоїло, що майже напевно доведеться зіткнутися з «Адвокатом» і вдавати, що все по-старому й він нічого не говорив, але Таня вирішила сприймати це як неминуче.
Нагода поговорити з Максом наодинці трапилася наприкінці грудня. Вони випадково зустрілися на «Новій пошті» — кожен мав забрати купу своїх коробок. Максим запропонував підкинути Таню, але машина за ними повинна була прийти лише через годину, тому вирішили згаяти час у місцевій забігайлівці.
Розмова не клеїлась, наче у двох знайомих тільки по інтернету людей, які вперше зустрілися наживо. Поки чекали замовлену піцу, Макс більшість часу клацав телефоном, Таня ковтала вистиглий чай із пластянки. Вона нервувалася, не знаючи, як сказати, що цей зосереджений похмурий чоловік у формі їй небайдужий. Принесли замовлення, «Турок» щось пожартував про сухпай на двох, Таня засміялась, занадто голосно й занадто завзято. Жувала піцу, мучилась від власної нерішучості, власне, уже розуміючи наперед його відповідь. Але не спробувати вона не могла.
— Максе… — назвала не на позивний, а на ім’я, додаючи інтимності розмові.
Той підвів голову.
— Я давно хотіла тобі сказати… — почала, як колись Вася, і затнулася.
Дихання збилось, серце стукало, наче алкоголік у вікно до самогонщиці в опівнічну пору, кров прилила до щік. Зчепила руки в замок, шукаючи опори.
— Словом, подумалось, що ми з тобою могли би бути не лише друзями, а… бо ти мені подобаєшся і… — збиваючись, видихнула слова, що горохом розсипались на полірованій поверхні стола.
Ну от. Ну чому, чому вона говорить, наче перелякана дитина, виправдовуючись за зроблену шкоду, а не як доросла жінка, яка точно знає, чого хоче? Прикусила губу, зиркнула йому в очі, чекаючи хоч якоїсь реакції.
Максим глибоко вдихнув. Шрами на його обличчі побіліли. Криво усміхнувся, сховав її руку у своїй, погладив великим пальцем долоньку.
— Золотце, — проказав і замовк, добираючи слова. — Я розумію, що тут, на війні, усі почуття загострюються. І в цьому вирі дуже хочеться втриматися за когось, особливо, якщо ніхто не чекає вдома. Але, повір, я для тебе не найкращий вибір. Мудак зі своїми тарганами й скелетами. Така хороша й правильна дівчинка, як ти, заслуговує на краще.
Танине обличчя горіло, їй хотілося, аби кахляна підлога кафе розверзлася й поглинула її цієї миті. Вона обхопила себе руками, закрилася, захищаючись від жорстоких слів цього фактично малознайомого й чужого їй чоловіка. Боліло навіть не те, що «Турок» відшив її. Він розмовляв із нею, як говорить із дівчинкою-підлітком учитель, що знайшов у класному журналі адресовану йому любовну записочку. Цей менторський тон, ця упевненість у власній правоті різали й препарували її єство, наче патологоанатом незнайомий захололий труп. Тані було так соромно, як тоді, коли вона впісялася на уроці в третьому класі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Східний синдром», після закриття браузера.