Читати книгу - "Свобода"

взялася до ще старішої звички: бігала десь біля периметра і робила кидки у стрибку, які іншого разу могли б стати влучними, але не сьогодні. Як же ж важко заховатися на баскетбольному майданчику! Петті знову й знову побивали у захисті, і кожна поразка ніби викликала наступну. Що саме вона тоді відчувала, стало для неї зрозумілим набагато пізніше, коли вона познайомилась із глибокою депресією; але того лютневого вечора цілком новим для неї було відчуття того, як гра обертається навколо неї, повністю поза межами її контролю, і новим було розуміння того, що важливість усього, що відбувається, кожен хід та передача м’яча, кожен важкий удар її ніг по підлозі, кожна нова спроба утримати повністю сфокусованих та зосереджених «ведмедів», кожне співчутливе ляскання по плечу від інших гравців у перерві — усе це свідчило про її хибність та смерть її спортивного майбутнього і марність цієї битви.

Тренер врешті-решт відправила її до лави на добру половину другого тайму, коли «Гоферс» програвали на двадцять п’ять очок. У безпеці лави запасних вона трохи ожила. До неї повернувся голос, вона взялася за підтримку своєї команди й давала їм усім «п’ять», ніби сопливий новобранець, та отримувала дивне задоволення від цього пониження до вболівальниці у грі, в якій мала стати зіркою, раділа сорому, коли подруги по команді дуже делікатно намагалися втішити її. Вона знала, що заслужила на це приниження і сором після того, як знеславилася. Відчуття занурення в це лайно, однак, виявилося найкращим відчуттям за той день.

Після гри, в роздягальні, вона майже не слухала проповідь тренера, а потім сіла на лавку і проридала десь із півгодини. Її друзі виявилися досить тактовними, щоб просто дати змогу їй зробити це.

Вона одягла пуховика та спортивну шапочку «Гоферс» і пішла до «Нортроп Аудиторіум», сподіваючись, що лекція Блекмана все ще триває, але там уже було темно й зачинено. Вона подумала було повернутися до холу й зателефонувати Волтерові, але збагнула, що насправді хоче порушити свою дієту і напитися. Вона пішла прямісінько до Елайзи по засніжених вулицях і зрозуміла, що ще більше хоче висловити подрузі всі свої образи.

Елайза відповіла в домофон, що не може її прийняти, бо вже пізно, до того ж вона дуже втомилася.

— Ні, ти повинна впустити мене, — заперечила Петті.— Це не обговорюється.

Елайза впустила її і вляглася на диван. Вона вже вдягла піжаму й слухала щось на кшталт ритмічного джазу. У кімнаті просто смерділо апатією і застарілим димом. Петті, загорнута в пуховик, стояла біля дивана, дивлячись, як на її кросівках тане сніг. Вона спостерігала, як повільно дихає Елайза, і дивувалася, як важко їй дається промовити хоч щось: м’язи в неї на обличчі безконтрольно посмикувались, потім вона побачила якісь спроби прибрати їх під владу, та врешті-решт ці зусилля склалися у бурмотіння: «Як пройшла гра».

Петті не відповіла. Трохи пізніше вона зрозуміла, що Елайза геть забула про неї.

Не було сенсу в тому, щоб кричати їй образливі речі саме зараз, тому Петті пішла обшукувати квартиру! Одразу помітила наркотики, просто на підлозі, біля узголів’я дивана — Елайза лише кинула на них зверху диванну подушку. У самому низу купи журналів про поезію та музику на столі лежав той самий блакитний альбом. Наскільки Петті зрозуміла, із самого літа в нього нічого не додавали. Вона перерила всі папери та рахунки Елайзи в пошуках чогось пов’язаного із медициною, але нічого не знайшла. Джазова платівка почала грати знову. Петті вимкнула музику й присіла на кавовий столик; альбом і наркотики лежали перед нею на підлозі.

— Просинайся, — промовила вона.

Елайза тільки зажмурилася.

Петті потрясла її за ногу:

— Просинайся.

— Хочу цигарку. Ця хіміотерапія мене просто вирубає.

Петті потягла її за плече, примушуючи сісти в ліжку.

— Гей, — Елайза сонно посміхнулася, — рада тебе бачити.

— Я більше не хочу бути тобі другом, — заявила Петті. — Не хочу тебе взагалі ніколи бачити.

— Чому?

— Просто не хочу.

Елайза заплющила очі й похитала головою.

— Але хто допоможе мені? — запитала вона. — Я приймала наркотики через біль. Через рак. Я хотіла сказати тобі, але мені було соромно. — Вона спробувала підвестися, але впала назад на диван.

— У тебе немає раку, — відповіла Петті. — Це просто чергова брехня, бо ти з глузду їдеш через мене.

— Ні, в мене лейкемія. Я точно це знаю.

— Я прийшла до тебе, щоб сказати все тобі у вічі, це буде чесно. Але зараз я піду.

— Ні, ти маєш залишитися. У мене проблеми з наркотиками, ти маєш мені допомогти.

— Я не можу тобі допомогти. Ти маєш повернутися до батьків.

Повисла пауза.

— Знайди мені цигарку, — попрохала Елайза.

— Ненавиджу їх.

— Я думала, тобі все зрозуміло про батьків, — сказала Елайза. — Про те, що я — не та донька, яку б вони хотіли мати.

— Я нічого про тебе не розумію.

І знову тиша. Потім Елайза спитала:

— Знаєш, що буде, якщо ти підеш? Я вб’ю себе.

— Чудова причина для того, щоб залишитися друзями, — відповіла на це Петті. — Нам буде дуже весело разом.

— Я просто кажу, що ймовірно зроблю це. Ти — єдина річ, що мені здається прекрасною та справжньою.

— Я — не річ, — справедливо підмітила Петті.

— Ти коли-небудь бачила, як людина стріляє у себе? У мене це добре вийде.

Петті забрала шприц та наркотики й поклала їх до кишені.

— Який телефон у твоїх батьків?

— Не телефонуй їм.

— Я зроблю це, це теж не обговорюється.

Коли приїхали Елайзині батьки, було вже за північ, вони виглядали кепсько, як люди, котрих потурбували, коли вони саме насолоджувалися відпочинком від того, чим їх зараз запрошували займатися. Петті була дуже рада нарешті познайомитися з ними, але вони не поділяли її почуттів. Батько мав густу бороду й глибоко посаджені темні очі; мати була дуже тендітною, носила шкіряні чоботи на високих підборах. Разом вони випромінювали сильні сексуальні флюїди, чим нагадували Петті французьке кіно та розповіді Елайзи про те, що вони — кохання усього життя одне одного; Петті сподівалася почути вибачення за те, що вони без жодних сумнівів залишили свою збентежену доньку на піклування когось стороннього, тобто Петті; чи кілька слів вдячності за нагляд за їхнього донькою протягом останніх двох років; чи хоча