Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

як програму Революційної української партії (РУП). Це покоління також спочатку не знало програмних документів братства, бо вони з’явилися у 1914 та 1918 рр. («Признання» і «Книга буття»). Їхній досвід короткочасного перебування у громадах підказав, що поширення освіти, прогрес у виробництві підняли рівень загальних знань і політичного досвіду багатьох українців. Але створена під самостійницьку програму РУП скоро розпалася на кілька партій, адже авторитет лідерів федералізму тоді відсунув на маргінеси самостійницьку концепцію національно-визвольної ідеї. Лідери українських соціалістичних партій (по суті, автономісти), у програмах відбивали інтереси невеликої частини революційної інтелігенції та робітників.

У той час до самостійницької ідеї доходили й інші публіцисти, письменники і науковці, зокрема в Галичині, де Ю. Бачинський 1895 р. надрукував працю «Україна irredenta (утрачена)», І. Франко 1900 р. написав статтю «Поза межами можливостей». Вони подавали економічну й історично-правову аргументацію самостійності України та шукали прихильників цієї ідеї. Невдовзі талановитий історик і оригінальний соціолог В. Липинський знайшов нові аргументи для критичної оцінки федералізму в суспільно-політичній думці України.

Обидві партії Грушевського (поступовців і українських есерів) також належали до третього покоління українського відродження. Автономія в їхніх програмах випливала з драгоманівського федералізму, адже він передбачав автономію України в складі Росії (мовляв, ідеї самостійності більшість українців не розуміє). У бурхливий час створення Центральної Ради і УНР М. Грушевський відразу після повернення до Києва із заслання 19 березня 1917 р. у промові біля Київської міської думи обґрунтував свою думку про необхідність боротися за автономію України в складі Росії традицією братства. «Найкращі сини нашого народу — Шевченко, Костомаров, Куліш та інші постановили добитися визволення України з московської кормиги», — сказав перед киянами М. Грушевський. А далі продовжив: «Ми наче чуємо в своїй руці руку наших дідів». І тоді ж, у перші дні, Грушевський додав: «Україна вступає як свобідний член в свобідну спілку народів — Російську федеративну республіку». Політична доцільність скоро зіграла з новими політиками нової України злий жарт. Адже була більшовицька Росія і був Третій, а потім і Четвертий універсали, які остаточно перекреслили федералізм Грушевського і Драгоманова з ідеєю з’єднання із Москвою. Отже, молодий Костомаров та кирило-мефодіївці виявилися більш далекоглядними, їхній федералізм фактично вів до самостійності України.

Заради «політичної доцільності», опертя не на федералізм братства в широкому міжнародному контексті, а на російський чинник політики в перший рік створення Центральної Ради і проголошення УНР, керівники нової України втратили час підготовки власної армії, час на перемовини із західними державами, не провели відповідних реформ усередині країни. Звичайно, наклали відбиток важкі обставини спадковості й меншовартість у свідомості української інтелігенції. М. Грушевський був яскравим представником еліти народу, яка боялася підставити народ під багнети імперії та тривалий час маневрувала, хоча й опиралася на діяння зачинателів українського націотворення (з перших днів у промовах і статтях згадуючи історію і долі братчиків).

Сучасник М. Грушевського, один із лідерів українства, С. Єфремов також високо цінував спадщину братства. Він відзначав три політичні моменти, які в цілому представляли його концепції: «автономія як самостійність культурно-державна української нації, народоправство, як державний принцип взагалі, на демократії побудований, і федералізм, як спосіб урядження межинародних стосунків — поки що в сфері слов’янства, але безперечно з ширшим принципіальним закроєм».

Ідейна спадщина Кирило-Мефодіївського братства була солідним фундаментом національно-визвольної ідеї. Опора автономії України в складі реалізованого міжнародного Союзу слов’янських народів давала б можливість Україні здобути політичну незалежність. Сучасність явно симпатизує політиці Європейського Союзу, не зважаючи на втрату країнами деяких суверенних прав. Але й сьогодні ідеї федералізму у слов’янському світі залишилися дражливими в діяльності окремих політиків, хоча повторення гасел окремої всеслов’янської єдності ніколи не були почуті, їхній час уже минув. Лише Росія намагається спекулятивно їх використовувати, адже, ще розслідуючи справу братства, самодержавство попередило власних слов’янофілів: мовляв, поводьтесь обережно щодо інших слов’ян, вони не варті підвищеної уваги, бо не брали участі у розбудові імперії.

Кримська війна (А. Галушка)

На шляху до війни

Витоки Кримської війни[15], якщо не йти надто далеко в історію протистояння між Російською та Османською імперіями, ще починаючи з XVI ст. беруть початок у стані Османської імперії одразу після закінчення попередньої російсько-турецької війни 1828— 1829 рр. Тоді султанський уряд визнав усі російські завоювання навколо Чорного моря та в Закавказзі від початку XIX ст., підтвердив автономію Дунайських князівств (Молдови й Волощини, які вже після закінчення Кримської війни об’єдналися в нову країну Румунію) та Сербії і незалежність Греції, що десять років вела проти Туреччини (Османської імперії) визвольну війну.

У цій війні османським військам надав велику допомогу васал султана, правитель Єгипту Мухаммед Алі. Після війни, звинувативши султанський уряд у тому, що той недостатньо винагородив його за цю військову допомогу, Мухаммед Алі послав своє сильне та зібране за сучасними європейськими зразками військо в похід на Стамбул. Визнаючи слабкість власної армії, султан звернувся за порятунком до недавнього ворога, імператора Миколи І. Російський імператор хотів обмежити посилення Єгипту, на який великий вплив мала Франція. У лютому 1833 р. до Стамбула прибула ескадра російського Чорноморського флоту, а над Дунаєм став напоготові 30-тисячний російський корпус. Правитель Єгипту погодився припинити бойові дії проти султана, отримавши за це у своє правління Сирію й Палестину. За два дні до того, як російська ескадра мала залишити Стамбул, 26 червня (8 липня) 1833 р., в містечку Ункяр-Іскелесі, неподалік від султанської столиці, було укладено угоду між двома імперіями (терміном на 8 років), згідно з якою Росія гарантувала існування й незалежність Османської імперії, зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в разі війни, отримувала право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли, тоді як Османська імперія зобов’язувалася заборонити прохід іноземних військових кораблів у Чорне море.

Таке величезне посилення російського впливу на Близькому Сході стурбувало європейські потуги. Тому, коли Мухаммед Алі знову розпочав війну проти султанського уряду, Британія виступила з ініціативою міжнародного союзу щодо врегулюванню справ в Османській імперії. 3(15) липня 1840 р. Британія, Росія, Австрія та Пруссія у Лондоні уклали угоду з урядом молодого султана Абдул-Меджида про колективну військову допомогу проти бунтівного правителя Єгипту. Після того як флоти Британії та Австрії бомбардували єгипетські війська в Леванті та пригрозили бомбардуванням Александрії, Мухаммед Алі прийняв вимоги союзу, визнав свій васалітет щодо Османської імперії та вивів свої війська із Сирії й Палестини. На хвилі цього успіху Британія наполягла на укладенні нової міжнародної угоди про статус чорноморських проток. 1