Читати книгу - "Київська Русь"

Антиполовецьку боротьбу цього часу полегшував розбрат, що почався в стані степовиків. 1116 р. проти половців, які панували над іншими племенами, виступили торки і печеніги. У дводенній битві половці зазнали поразки і відійшли до кордонів Русі, попросивши допомоги і притулку у Володимира Мономаха. Відчували половці тиск і з боку волзьких булгар, причому потерпілим виявилось саме те ханство, з яким Мономах мав родинні зв’язки, — його син Андрій був одружений з онукою Тугорхана. Вірогідно, що переможний похід руських дружин під керівництвом Юрія Володимировича на Волзьку Булгарію у 1120 р. був здійснений на прохання половців.

На півночі й північному заході Русі успішну боротьбу з неспокійними сусідами вів новгородський князь Мстислав Володимирович. 1116 р. він з новгородцями і псковичами здійснив похід проти чуді, під час якого “взя городъ ихъ именемъ Медвѣжа Глава (Отепя. — П.Т.) и погостъ бещисла взяша, и възвратишася въсвояси съ многомъ полономъ”[196]. Недоторканість західних рубежів охороняв другий син Мономаха — Андрій, якому з часом став допомагати ще й Мстислав.

Складними були стосунки Русі з Візантією. Родинні зв’язки Володимира з імператорським домом Романа IV Діогена втягнули його 1116 р. у конфлікт з імператором Олексієм І Комніном. Обділений новою адміністрацією, зять Мономаха Леон Діогенович робить спробу за допомогою тестя повернути собі придунайську область. Це йому вдається, однак у місті Доростол він стає жертвою змови, учасниками якої були прибічники імператора Олексія І.

Дізнавшись про смерть зятя, Мономах негайно відправив на Дунай воєводу Івана Воїтишича, котрий “посажа посадника по Дунаю”. Щоб укріпитися в дунайських містах і утримати їх для онука Василя, Мономах організував другий похід на Дунай, очолений сином Вячеславом і червенським воєводою Хомою Ратиборовичем. Однак від Дністра руські полки були відізвані назад. Літопис не пише, чому Мономах припинив воєнні дії проти Візантії. В. Татищев пояснює це тим, що Олексій І Комнін прислав до Києва посольство і відкупився від Мономахових претензій. Син Леона Василь одержав за дунайські володіння батька грошову компенсацію. Саме тоді відбулися і заручини онуки Мономаха Добродії з сином імператора Олексія. Після смерті Олексія і приходу до влади його сина Іоанна II Комніна (1118) русько-візантійські відносини значно поліпшилися. 1122 р. вони закріпилися шлюбом дочки Мстислава з самим імператором. “Ведена Мьстиславна въ Грѣкы за царь”, — так повідомив про цю подію руський літописець.

Зближення Русі з Візантією, безумовно, не могло не позначитись на її взаємовідносинах із суперниками імперії. Незрозуміле на перший погляд вигнання Мономахом у 1120 р. з південних районів Русі печенігів, берендеїв і торків, степові коліна яких особливо посилили свій натиск на кордон імперії у 20-х роках XII ст., ймовірно, і можна пояснити русько-візантійським союзом.

Мономах помер у 1125 р. на 73-му році життя. Літопис дає змістовну і образну характеристику покійного, що виходить далеко за рамки шаблонів посмертних панегіриків князям: “Преставися благовѣрный князь, христолюбивый и великий князь всея Руси Володимирь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнце луча пущая; егоже слух лроизиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ страшенъ поганым”[197].

Вслід за літописцями високу оцінку давали Мономаху й історики, причому до самого кінця XIX ст. Їх характеристики, як правило, збігалися з літописними. С. Соловйов вважав, що своїми доблестями і строгим виконанням обов’язків Мономах компенсував недоліки існуючого порядку і як державний діяч відповідав загальнонаціональним інтересам[198].

З часом історики почали відзначати і негативні риси вдачі Мономаха, навіть звинувачували його у підступності. Безумовно, характеристика Мономаха, що міститься в літопису і літературних творах, не в усьому відповідає дійсності. Відзначені істориками факти жорстокості стосовно політичних супротивників, безперечно, мали місце. У проведенні політики об’єднання давньоруських земель, подолання сепаратистських тенденцій, широкого наступу на ворогів Русі, зокрема активної боротьби з половцями, вони були неминучі. В умовах середньовічної нестабільності, постійної боротьби за владу і землі Мономах досяг максимуму можливого. Йому вдалося значно стабілізувати внутрішнє становище Русі, відновити авторитет великокняжої влади, поставити країну в ряд наймогутніших держав Європи.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до рук його сина Мстислава (1125 — 1132). Заповідав його Мстиславу, очевидно, сам Мономах. Літопис повідомляє, що після похорону Володимира в Софії його сини розійшлися “каждо въ свою волость, с плачемъ великомъ, идеже бяше камуждо ихъ раздаялъ волости”[199]. Так своєрідно було реалізовано вотчинне право на Київ. Мстислав мав продовжити справу батька, проводити в життя порядок, згідно з яким окремі князі виступали володарями частин єдиної Руської землі і були зобов’язані з’єднувати свої сили у боротьбі із зовнішніми ворогами країни за наказом великого князя київського.

Мстислав зайняв великокняжий стіл, не зустрівши ніякого опору. Серед законних претендентів, якими вважались Ізяславичі, старшого Ярослава Святополковича уже не було в живих, менші сиділи на дрібних окраїнних наділах або ж і зовсім не мали таких і, звичайно, не помишляли про Київ. Святославичі після смерті Олега Ториславича” в 1115 р. і Давида також не насмілювалися заявляти свої претензії. До того ж, як побачимо далі, вони й самі нетвердо тримались у Чернігові. Як і за часів Мономаха, практично вся Русь зосередилася в одних руках, власне — в руках одного княжого роду Мономаховичів. Сини Володимира займали: Ярополк — Переяслав, В’ячеслав — Туров, Юрій — Ростов і Суздаль, Андрій — Володимир (Волинський). Інші важливі столи Мстислав передав своїм синам: Ізяславу — Курськ, а пізніше Полоцьк, Всеволоду — Новгород, Ростиславу — Смоленськ.

Уже перший рік княжіння Мстислава показав, що він досяг визнання свого старшинства усіма князями Русі. До нього як до голови держави зверталися князі інших династій по допомогу і за сприянням у вирішенні “внутрішніх” справ. 1126 р. Мстиславу, як свідчить Татищевський літописний звід, довелося втрутитись у справи галицьких князів. Після смерті Василька і Володаря Ростиславичів (близько 1124 р.) Галицька земля перейшла до рук їхніх синів. Ростислав Володарович — як старший — сів у Перемишлі, Володимирко Володарович — у Звенигороді, Васильковичі (Ігор і Ростислав) зайняли відповідно Галич і Теребовль. Поділ Галичини на чотири частини загрожував спалахом нових усобиць, які й почалися 1126 р. Володимирка не задовольняла роль другорядного князя землі, і він почав підготовку до війни з братом Ростиславом, попередньо заручившись підтримкою угорців, з якими перебував у близьких родинних стосунках,— його дружиною була