Читати книгу - "Нестерпний бос, Надія Борзакова"

- Просто подумай про те, що в неї може все вийти. Що вона може присвятити себе тому, що справді любить і це зробить її щасливою.

У крижано-синіх очах хлюпалося щось таке гостре і болюче, що я квапливо відвела свої, боячись щось вигадати. Щось неправильно витлумачити.

- Може ти й маєш рацію, - промовив він. - Знаєш, а я розповів їй про тебе. Ну що ми зустрілися знову. І вона дуже хоче поспілкуватись… Якщо ти не проти.

- Та чому мені бути проти? Я… Я сумувала за нею, – випалила я.

Сумувала за маленькою сестричкою Дана. Завзятою бунтаркою з рожевим волоссям. Єдиною зі всієї родини Дана, яка прийняла мене, якщо можна так сказати. Те, що дівчина, виявляється, також пам'ятає мене приємно зігрівало.

– Тоді скину тобі її номер телефону. Чи краще нік у соціальній мережі, так? - підколов Дан.

Отримавши повідомлення, забила нік у пошук. З дисплея смартфона на мене дивилася дуже красива блакитноока дівчина. Майстерно нафарбована, до речі. Дуже. Не гірше, ніж у відомих візажистів. І майже п'ятдесят тисяч підписників, ось це так!

- Твоя сестра має талант, Богдане. Такий, як і в тебе, - промовила я, гортаючи профіль.

- У мене… Скажеш... Так, пустощі дитячі були…

- Неправда. Я пам'ятаю твої роботи, і вони були чудові. Я тобі казала.

- Пам'ятаєш? Правда?

Відчуваючи, як починаю червоніти, я подивилася вбік і знизала плечима. Мовляв, ясна річ, на склероз не страждаю в двадцять дев'ять років. Що ти причепився?

- І я теж. Все пам'ятаю.

Від його тону по шкірі розсипалися мурашки. Пам'ятає… І мої власні спогади оживали немов за помахом чарівної палички. Тому що ми зараз теж опинилися разом на березі. Тільки моря, а не річки, як на тому самому першому побаченні. І теж дивилися як сонце йде за обрій, розфарбовуючи води різнокольоровими фарбами. Все так схоже на той день і водночас зовсім інакше. Інший час. Інше місце. Інші ми.

Повернувши голову, я подивилася на Дана. Крижано-синій погляд чоловіка був звернений до горизонту, за який повільно плив багряно-червоний диск сонця. Любувався цим чи теж бачив зовсім інший захід сонця, як і я?

Мабуть, відчувши, що дивлюся на нього, Дан повернувся до мене. Зазирнув у вічі. А може, в саму душу, як і я в його… І там я побачила…

- Ходімо до ресторану, Альоно. Бо скоро вже треба буде збиратися в аеропорт.

- Так, - побачила, ага. Вигадала! - Звісно…