Читати книгу - "Зерно правди"

Прокурор удавав доброзичливе зацікавлення й придивлявся до господаря й інтер’єру.

— Ви вже пробачте, що не називатиму місцевості, здається, я все вчинив законно, але мені б, звісно, не хотілося, щоб у когось були проблеми.

— А ви перевезли все чи тільки частину? — поцікавився Шацький, подумавши, що Шиллер занадто балакучий. Долає напруження тим самим способом, який прокуророві доводилося бачити сотні разів.

— Будинок був доволі знищений, він походить із середини XIX століття, неважко здогадатися, що по війні ним ніхто, звичайно, не займався, тож він поступово руйнувався, та заразом йому пощастило, що білоруси не перетворили його на яку-небудь сільраду, гадаю, будинок був просто замалий, крім того, землі там неродючі. Мої фахівці його розібрали, дошку за дошкою, уже тут виявилося, що доведеться замінити й доробити близько двадцяти відсотків конструкції, дах відтворили на підставі кількох довоєнних знімків, які збереглися в родині Вичеровських. Зрештою, нащадки графа приїхали до мене два роки тому, слід сказати, що це дуже приємні...

Шацький відключився. Невдовзі він припинить цю набридливу балачку, але це невдовзі. Поки що він усе відзначав. Тембр голосу Шиллера, низький і оксамитовий, коли той вітався, а тепер дедалі вищий. От і добре, нехай трохи понервує. Обручки Шацький не помітив, ніде не було фотографій жінок, дітей, беручи до уваги, що Шиллер був класично вродливим і заможним мужчиною в розквіті літ, це здавалося доволі дивним. Може, він гей. На користь цього свідчив його старанно дібраний одяг і ненав’язливий, проте вишуканий інтер’єр. Замість картин у визолочених рамах — кілька гравюр та літографій, у тому числі репродукції ілюстрацій Андріоллі до «Пана Тадеуша». Замість предків із шаблями — портрет господаря, стилізований під модного зараз Єжи Дуду-Грача, а може, навіть авторства самого Дуди-Грача, хтозна.

Шиллер закінчив свою нудну оповідку про перевезення садиби з Білорусі до Сандомира й емоційно сплеснув у долоні. «Плюс один, що він таки гей», — подумав Шацький. За мить додав ще один бал, коли господар підхопився, щоб принести цукерки, розкладені — ще плюс один — на маленькому кришталевому тарелі. Мінус один за рухи. Шиллер рухався енергійно й м’яко, але в цьому не було силуваності, а м’якість радше асоціювалася з рухами хижака.

Сів, заклавши ногу на ногу. Сягнув до манжетів сорочки типово чоловічим жестом людини, яка повернулася додому й підводить риску під робочим днем, закотивши рукави. Проте відсмикнув долоню, перш ніж та торкнулася ґудзиків. Шацький зберіг непроникний вираз обличчя, але відчув неспокій. Щось було не так.

— Почнемо, — мовив він, витягаючи диктофон із кишені піджака.

Шацький успішно вдавав, наче йому неймовірно нудно, бо ж насправді так воно й було, але він вирішив приспати чуйність Шиллера й дати тому можливість виговоритися. Занотував особові дані, попередив про відповідальність за складання неправдивих свідчень, ввічливо здивувався, що допитуваному виповнилося п’ятдесят три роки — насправді Шиллер не виглядав більше, ніж на сорок п’ять — і вже хвилин п’ятнадцять, як слухав про стосунки господаря з подружжям Будників. Звичайні суцільні банальності. З ним він стосунків не підтримував, розумієте, зв’язки бізнесу з політикою сприймаються не найкращим чином, ха-ха-ха, хоча, звичайно, були знайомі й зустрічалися під час офіційних прийомів.

Як би він охарактеризував ці зустрічі? Несистематичні, спокійні, навіть доброзичливі.

— А жертва?

— Ельжбета, — із притиском виправив його Шиллер.

Шацький лише вказав на диктофон.

— З Елею ми знайомі практично відтоді, як вона сюди повернулася.

Він іще не звик, що про неї треба говорити в минулому часі. Шацький вирішив його не виправляти.

— Відтоді, як вийшла заміж?

— Приблизно так.

— Як виглядали ваші контакти?

— Розумієте, коли в Сандомирі шукають для чогось спонсора, то список тут доволі короткий. Комбінат, я, кілька фірм, пару готелів, ну, ще якісь кнайпи. Практично не буває дня, щоби хтось не прохав. Концерт, діти з малозабезпечених родин, хворі пенсіонери, скейти для скейтбордистів, гітари для нового гурту, напої для виставки. Я вирішив це таким чином, що один із бухгалтерів розпоряджається певною сумою на квартал, призначаючи її на різні сандомирські, так би мовити, потреби. Він вибирає проекти, я їх, звичайно, затверджую.

— Яка це сума?

— П’ятдесят тисяч злотих щотри місяці.

— Потерпіла з ним контактувала?

— Ельжбета, — знову підкреслив Шилер, — спілкувалася з бухгалтером або безпосередньо зі мною.

Шацький почав розпитувати докладніше, знову кілька разів піддражнив Шиллера «потерпілою», проте якоїсь цінної інформації не витягнув. Були знайомі, може, навіть дружили, він фінансово підтримував (або ні, але переважно так) її різні шалені ідеї, як-от вистава «Шрек» у сандомирському замку. Можливо, принаймні так здавалося Шацькому, що цей бізнесмен із білоруської садиби, був трішечки закоханий в Будинкову дружину.

— Ви й надалі так щедро спонсоруватимете місцеве культурне життя?

— Звичайно. Якщо вирішу, що пропоновані проекти на це заслуговують. Я не державна установа, у мене є привілей підтримувати те, що мені подобається.

Шацький подумки відзначив, що треба перевірити, що вельможний пан підтримує, а що ні.

— Я чував, що ви Будника, — майже непомітна пауза, лише щоб побачити реакцію співрозмовника, — не любили? Що його діяльність у міськраді була для вас невигідною?

— Це все плітки.

— У кожній плітці є зерно правди. Я так здогадуюсь, що активному бізнесменові, який воліє працювати прозоро, не надто подобається, що місто віддає Церкві нерухомість як відшкодування за численні утиски, щоби потім розпоряджатися майном поза системою громадських потреб для вічної слави всіх зацікавлених. Ну, звісно, не вас.

Шиллер уважно глянув на нього.

— Мені здавалося, що ви тут віднедавна.

— Так, віднедавна, але я не з Марса впав, — спокійно відповів Шацький. — І знаю, що тут зазвичай робиться.

— Або не робиться.

Шацький жестом показав, що погоджується.

— Я радий, що ви такий правильний. Справжній державний службовець. Це повертає віру в Польську республіку.

«Диви-но, а цей зануда може бути дотепним», — подумав Шацький. От тільки в нього немає часу на пустопорожні теревені.

— Скажіть, ви патріот? — запитав він господаря.

— Звичайно. А ви?

— Тоді вам не повинно заважати, коли хтось діє на користь Церкви, єдиної істинної католицької віри, — Шацький вирішив не відповідати на питання, його погляди були тут ні до чого.

Шиллер рвучко підвівся. Коли він не сидів, зіщулившись на дивані, то справляв враження могутнього чоловіка. Досить високий, широкоплечий, міцної статури. Такий тип, на якому навіть костюм із супермаркету добре сидітиме. Шацький