Читати книгу - "Айвенго (укр)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли гамір затих, Локслі зняв із себе багату перев’язь, на якій висів його громозвучний ріг, і простяг Чорному Лицареві:
– Благородний сер лицар, не погребуйте прийняти як дарунок цей мисливський ріг, що чимало послужив чесній людині. Якщо вам знадобиться допомога друзів у лісах між Трентом і Тисом, лише просурміть у ріг, і одразу ж з’явиться допомога. Запам’ятайте цей сигнал!
Локслі тричі просурмив, а потім і лицар повторив за ним умовний розбійницький поклик.
– От і добре! – вигукнув ватажок зелених каптанів. – Закладаюся, сер, що ви у своєму житті чимало постріляли дичини… Браття! – звернувся він до розбійників. – Запам’ятайте ці звуки, і нехай кожен, хто їх почує, негайно відгукнеться на поклик цього лицаря.
Потім Локслі дав знак братися до поділу здобичі, і розбійники одностайно заревіли «ура!» Сам він залишився байдужим серед загального пожвавлення. Нахилившись до стрільця, лицар неголосно спитав:
– А як ви поділите все це майно?
– Справедливо, – відповів Локслі. – У нас є виборний скарбник, який суворо стежить за цим. Десята частина йде церкві. Частина піде вдовам і сиротам тих, що загинули під час облоги, іще частина – убогим. Те, що залишиться, поповнить недоторканний скарб братства й буде розподілене між лісовими братами згідно з їхнім становищем і заслугами. Усі будуть задоволені… – Мисливець підвівся. – Щось мене тривожить наш причетник. Раніше він ніколи не проминав такої важливої справи, як поділ. Боюся, з нашим веселуном щось сталося.
– Сподіваюся, що це не так, – сказав лицар, приєднуючись до стрільця. – Я його боржник за веселу ніч, проведену в келії. Рушаймо до замку й пошукаймо його там.
Цієї хвилини крики розбійників сповістили, що той, про кого непокоївся Локслі, власною персоною з’явився на узліссі.
– Дорогу, дорогу, діти! Ваш духовний батько про вас не забув! Він повернувся – і не з порожніми руками, а з доброю здобиччю! – громовий голос ченця перекрив регіт і посвист ватаги.
Кожен уже отримав свою долю здобичі, а решту скарбник переніс у надійне місце. Потроху розбійники почали розходитися, галявина поступово порожніла. Відлюдник тим часом повільно й поважно наближався до дуба; однією рукою він притримував відстовбурчену кишеню свого зеленого каптана, а в другій тримав ремінну попругу, кінець якої стискав шию нещасного Ісаака з Йорка. Багрове обличчя ченця було залите потом, а рот до самих вух розтягувався в посмішці.
– Отче! – примружився Локслі. – Ти, я дивлюся, вже зранку примудрився промочити горло? Кого це ти притяг сюди, скажи, будь ласкавий?
– Вогнем і мечем здобув я цього бранця, – виголосив причетник із Компенгерста, – ну, а вже якщо казати правду, то луком і алебардою. Я врятував його від пекельної жаровні, а то вийшов би з нього запечений худющий півень. – Брудною долонею чернець змахнув піт із чола, одначе попругу не випустив. – І ось яке лихо – ніхто про мене й поганенької балади не складе.
– Годі блазнювати. Скажи краще – що нам із ним робити? Старий ледь дихає.
– Як це що? – скрикнув чернець. – А викуп?! Я спустився мало не в саме пекло, ризикуючи життям. Дай, гадаю, подивлюся, чи не вціліла там пляшечка або дві підігрітого винця. А навкруг – таке, що хоч святих винось! Дим, сморід, спека жахлива… Ну, отже, поклав я на плече барильце іспанського та йду собі мирно. Раптом бачу – міцні двері, а в них ззовні ключ. Ех, гадаю, мабуть, переляканий слуга втік і ключ у замку забув. Входжу – нічого, крім щурів та іржавих ланцюгів. А тут цей старий сморж як загорлає, як почне кидатися – ну чисто кажан… Словом, здався він мені в полон. Я звелів йому почекати, а сам зробив ковток, і тут усе навкруги завертілося, стіни затряслися, понесло чадом… Я барильце під одну руку, нечестивця під другу і – навтьоки! Ледве встигли вистрибнути…
– Бачу, – промовив Локслі, – що барильце напівпорожнє, а єврей напівмертвий… Скажи-но, Ісааку, що там сталося насправді?
– Зглянься, милосердний пане! – заволав старий, простягаючи до Локслі руки, що трусилися. – Я ані слівця не чув із того, що казав шановний чернець. Страшна ніч зробила мене глухим і сліпим.
– Брешеш, негіднику, – насупився послушник. – А хто присягався віддати всі свої статки нашому ордену, тільки б я тебе витяг із підземелля?
– Зовсім із пам’яттю в мене кепсько! – ще більше стривожився Ісаак. – Не можу нічого пригадати. Мої вуста були сухими, як джерела в пустелі, через яку Мойсей вів свій народ. Відпустіть заради милосердя Божого змученого старого жебрака!
– Ну й шахрай! Ні, треба тебе провчити за таку нахабну брехню! – Причетник підсунувся ближче до Ісаака, змахнув алебардою та вже збирався застосувати її, але Чорний Лицар перехопив його руку і стиснув залізною хваткою. Чернець сердито вигукнув: – Не лізь не в свою справу, сер лицар, а то я відучу тебе від такої поведінки!
– Зачекай, отче, – примирливо мовив Чорний Лицар. – Охолонь трохи. Адже ти знаєш, що я тобі друг… Нехай Локслі вирішить, як учинити з Ісааком. Старого треба було б перш за все нагодувати, він ледве на ногах тримається. А у нас із тобою залишилося зовсім мало часу, щоб сваритися.
– Таж, братику, треба бути обережнішим, маючи таку силу, – пробурчав чернець, потираючи зап’ясток. – Мені тепер і розп’яття не втримати. Ну, добре. Мир вам усім! Покінчімо зі сварками.
– От і гарно! – вигукнув Локслі. – Зніми-но з єврея зашморг, відлюднику, і йди з ним до братів. А ти, старий хитруне, відпочинь і таки поміркуй про викуп. Мої люди задарма життям не ризикують.
Коли чернець увів Ісаака з галявини, Чорний Лицар напівголоса спитав Локслі:
– Чи рахував ти, скільки бранців ми захопили в Реджинальда де Бефа? І хто ці люди? Я знаю тільки те, що лицареві Бріану де Буагільберу зі слугами вдалося втекти…
– Думаю, недовго лишилося йому гуляти на волі, сер Чорний Лицар. Я звелів моїм братам узяти його слід, – відповів Локслі. – А ті, що здалися в замку, – ляклива челядь… Щоправда, є тут один випадковий птах не з простих. Судячи з убрання й господаря, і коня, дженджик поспішав до своєї дами, та застряг у барона. Гей, хлопці, приведіть-но до нас того поважного пана!
Два стрільці миттю привели зв’язаного й обтріпаного бранця, у якому складно було впізнати настоятеля Еймера з абатства Жерво.
Розділ 28
Абат намагався триматися гідно, одначе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Айвенго (укр)», після закриття браузера.