Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— Та вони так і так не виходять з дому, Кел.

— Все одно я піду їх попередити.

Вона вибігла на подвір’я, Джемі за нею.

— Ану мерщій назад до хати! — закричала вона на нього.

Всі сусіди отримали повідомлення Келпурнії. Зовнішні двері всіх будинків, які було видно з наших вікон, щільно позачинялися. Тим Джонсон десь пропав з очей. Ми дивилися, як Келпурнія бігла до Садиби Редлі, притримуючи спідницю й фартух вище колін. Вона піднялася на їхню веранду і застукала у двері. Відповіді не було, тоді вона закричала:

— Містере Нейтене, містере Артуре! Тут на вулиці скажений пес! Скажений пес на вулиці!

— Взагалі-то їй належить заходити з чорного ґанку,— зауважила я.

— Яке це зараз має значення? — похитав головою Джемі.

Коли Келпурнія метнулася до чорного ходу, на нашу під’їзну доріжку вирулив чорний «форд». З нього вилізли Атикус і містер Гек Тейт.

Містер Гек Тейт був шерифом округу Мейком. На зріст він був такий самий високий, як Атикус, але худіший і з довгим носом. Він носив чоботи з блискучими металевими застібками, бриджі й мисливську куртку. Зараз він тримав у руках важку рушницю. Коли вони з Атикусом підійшли до веранди, Джемі прочинив двері.

— Не виходь, сину,— застеріг Атикус.— Де пес, Кел?

— Уже мав би бути тут,— відповіла Келпурнія, вказуючи на вулицю.

— Він ще не біжить, ні? — спитав містер Тейт.

— Ні, сер, поки що його тільки трясе, містере Геку.

— Чи не варто піти йому назустріч, Геку? — спитав Атикус.

— Ні, ліпше зачекаймо його тут. Зазвичай вони рухаються по прямій, але усяке трапляється. Він може піти вулицею, де вона робить дугу,— сподіваюся, так і буде, а може вийти просто у двір Редлі. Зачекаймо хвилину.

— Не думаю, що він потрапить у двір Редлі,— сказав Атикус.— Йому перешкодить паркан. Радше він ітиме вулицею...

Я уявляла, що скажені пси пускають піну з пащі, мчать стрімголов, підстрибують і хапають людей за горло. А ще я гадала, що таке буває тільки в серпні. Якби Тим Джонсон поводився саме так, я б, мабуть, злякалася менше.

Немає видовища моторошнішого, ніж безлюдна, нашорошена вулиця. Дерева застигли, пересмішники замовкли, теслі з подвір’я міс Моді десь зникли. Я почула, як містер Тейт чмихнув, а потім висякався. Тоді побачила, як він умостив рушницю у вигин ліктя. Побачила обличчя міс Стефані Крофорд у рамі скляних парадних дверей. Поруч з нею показалася міс Моді. Атикус поставив ногу на перекладину стільця і потер собі стегно.

— Ось і він,— тихо промовив тато.

На розі вулиці, з боку, протилежного до Садиби Редлі, показався Тим Джонсон — млявий, неповороткий.

— Поглянь на нього,— прошепотів Джемі.— Містер Тейт казав, що вони рухаються по прямій, а Тим навіть дороги триматися не в змозі.

— Здається, що йому ще погіршало,— сказала я.

— Постав перед ним що-небудь — він так і кинеться.

Містер Тейт приклав руку дашком до чола і вдивився як слід.

— Він таки сказився.

Тим Джонсон рухався зі швидкістю черепахи, він не грався, не нюхав листя: здавалося, він іде тільки йому одному відомим маршрутом під впливом невидимої сили, яка штовхає його уперед, до нас. Видно було, як він здригається — немов кінь, що відганяє ґедзів; він то розтуляв, то стуляв пащу; його хилило набік, але він неухильно наближався до нас.

— Він шукає собі місце, де вмерти,— припустив Джемі.

Містер Тейт озирнувся.

— До смерті йому ще дуже далеко, Джемі, він ще й не починав навіть.

Тим Джонсон дістався провулочка перед Садибою Редлі, й те, що ще жевріло у його нещасному мозку, примусило його зупинитися й поміркувати, куди йти далі. Він зробив декілька непевних кроків і зупинився біля воріт Редлі; потім спробував повернути назад, але не зміг.

Атикус сказав:

— Його вже можна дістати, Геку. Стріляйте, поки він не звернув у провулок,— не відомо, хто може опинитися за рогом. Зайди в дім, Кел.

Келпурнія відчинила скляні двері, замкнула їх по собі, потім відімкнула і накинула гачок. Вона намагалася відгородити Джемі й мене своїм тілом, але ми висовувались у неї з-під рук.

— Стріляйте ви, містере Фінч,— містер Тейт простягнув рушницю Атикусу; тут ми з Джемі мало не зомліли.

— Не гайте часу, Геку,— відповів Атикус,— цільтеся.

— Містере Фінч, тут треба з одного пострілу.

Атикус рішуче похитав головою.

— Не зволікайте, Геку, час діяти! Він не чекатиме вас на одному місці цілий день...

— Заради усього святого, містере Фінч, погляньте-но, де він! Якщо промажу — розтрощу вікно Редлі! Я не дуже вправно стріляю, ви це чудово знаєте!

— Я не брав до рук рушниці років тридцять...

Містер Тейт мало не силоміць тицьнув рушницю Атикусу.

— Мені буде значно спокійніше, якщо зараз ви її таки візьмете,— сказав він.

Немов заворожені, дивилися ми з Джемі, як наш батько узяв рушницю і вийшов на середину вулиці. Він рухався швидко, але мені здавалося, що він ніби пливе під водою: час повз моторошно повільно.

Коли Атикус узявся за окуляри, Келпурнія прошепотіла:

— Добрий Ісусе, поможи йому,— і стиснула долонями щоки.

Атикус зсунув окуляри на лоба; вони зісковзнули й упали на землю. У повній тиші я почула, як вони тріснули. Атикус потер очі й підборіддя; ми бачили, що він часто моргає.

Біля воріт Редлі Тим Джонсон зібрав докупи свій згасаючий глузд. Він нарешті спромігся розвернутися, щоб рухатися й далі нашою вулицею. Зробив два кроки уперед, потім зупинився і підвів голову. Видно було, як напружилося його тіло.

Рухами настільки швидкими, що видавалися одночасними, Атикус клацнув затвором і притиснув рушницю до плеча.

Пролунав постріл. Тим Джонсон підскочив, гепнувся і завмер на тротуарі невеличкою коричнево-білою купкою. Він не встиг зрозуміти, що з ним трапилося.

Містер Тейт зіскочив з веранди і побіг до Садиби Редлі. Зупинився перед собакою, присів навпочіпки і постукав пальцем себе по лобі над лівим оком.

— Ви узяли трохи праворуч, містере Фінч,— гукнув він.

— Моя споконвічна проблема,— відповів Атикус,— якби я мав вибір, то віддав би перевагу дробовику.

Він нахилився підняти окуляри, підбором розтер у порох розбиті скельця, потім підійшов до містера Тейта і почав роздивлятися Тима Джонсона.

Одні за одними прочинялися двері, й сусіди помалу заворушилися. Міс Моді зійшла з веранди разом з міс Стефані Крофорд.

Джемі немов заціпенів, і я його