Читати книгу - "Родаки"

— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, — простягнув я руку з торбою через павутинні ґрати.

— Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що в неї найдобріше серце у світі, — мовив якимось павутинним голосом Штефан.

Прийняв від мене торбу з грушами і більше не промовив жодного слова.

— Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку? — знову перепитала Фіскарошка.

— Та йдіть самі зазвідайте, — порадив Фийса.

— Світ пішов льондром. На пси зійшов, уверх ногами, — мовила сама до себе баба.

— То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. Хіба у здоровому світі великий учений-математик, директор школи пан Піфагор пас би свині? А я? До чого мене довели. Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси. Я мав велике ім’я, а тепер мушу клянчити у вас децу сливлянки? — пан Фийса запалювався більше і більше, а далі не стримався і заридав.

— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба для такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася втішати Фіскарошка вчителя. — Та ви нам як родний брат, ні — нянько наш.

— До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, — мовив крізь схлипи пан Фийса. — Але нині ще дам собі малінько. І знаєте, вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова.

Баба дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.

— А я того большевицького… як його… ага… лома… лома пити не буду, — кукурікнув із-під печі дід.

— А тебе, нучтемний[61] з вухами, ніхто і не просить! — гаркнула баба. — Содома його море. Коли штось робити — спить, а як пити — нараз вухами вертить!

Баба вийшла в комору за солониною.

— Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби менше большевицької зарази у вашу організму попадало, пане Фийсо, — запропонував свою поміч дід Соломон.

Пан Фийса хутко розлив порівну горілку, і вони, не мовлячи слова, миттю випили, авби баба не бачила.

— На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики прозвали паленьку паскудним словом — не йде мені за милого на душу, — сказав кривлячись дід. — Чуствуєте, як нараз отравляється нам організма.

В цю мить у селі почали лунати постріли… — один, другий, третій. Потім ще — і стихло. А по якомусь часі на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:

— Марько, Мішку, біжіть до Попеляків — ваш Штефан застрілився!

Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього — пістолет. Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя, ніхто з людей, які з’юрмилися біля двору, не наважувався підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:

— Штефанку, синку мій дорогий, што ти наробив? Синочку золотенький, не вмирай, — ридаючи благала. — Я тебе так тяжко родила. Тебе колисала і все думала, што ти мені оченьки закриєш…

На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко дихаючи, тихо сказав:

— Мамко мої солодкі, золоті мої мамко, прошу… Богоньком прошу вас, простіть мені… простіть за мою велику віру…

І погас. Фіскарошка підняла його голову і почала безпорадно оглядатися. І була вона як заблукала в лісі дитина — розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа посеред двору в пилюці, тримаючи на колінах закривавлену голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася в небеса й постійно питала:

— Боже великий, що ся стало? Боже великий…

А на східцях хати сиділа стара Попелячка — мати нашої невістки, смоктала люльку і якимось гірким, як дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломону і панові Фийсі:

— Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся з темниці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним пару разів приходила вночі якась дивна жінка — висока-висока, як тополиця. І вся вбрата в такоє, не то золотоє, не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття. Я нараз зрозуміла, што то є, щезла би, смерть. Вона би його і давно забрала, але постоянно плуталась у павутинні. Або сиділа коло нього, зачитувалась книжками й од страху втікала. Я вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках написано, але смерть їх боялася.

— А як тото ниськи сталося? — запитав Соломон.

— Звечора Штефанові сіла ворона на оболок. А пак прийшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав і майже розумом помішався. Плакав до полудня. А пак виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і почав стріляти. Стріляв, стріляв, а пак сам себе застрілив.

У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки відвели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав посеред двору в загуслих калюжах крові і був дуже печальним. У жодної живої людини мені не доводилося бачити потім такого невимовно-печального обличчя, як у мертвого стрийка Штефана. Але найбільше вразили мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі, вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами повзали по двору, тягнучи за собою нитки крові.

Кілька чоловік взяли й обережно занесли тіло Штефана до хати.

Дід Соломон — теж такий безпорадний, розгублений — стояв коло баби, гладив її якось боязко і винувато по голові та шептав про себе: «А мені, Штефанику, ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою і повела з собою. І сам не можу порозуміти — як така красива паніка може бути смертю?».

По всьому двору Штефана валялися гострі друзки скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть на дахах хати, хліва, по всіх деревах. І годі було впізнати у цих обсмалених папірцях могутній лик колись великого вождя. І тільки під східцями тихенько лежало його око. Воно єдине з усього портрета залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті. Око пильно за всім стежило, грізно й пророче дивилось з-під східців хати вперед, у майбутнє, а може, й у позаземні і позачасові