Читати книгу - "Сліпий василіск"

Ага, задоволено подумав Санчо. Не втримався. Пробило тебе перед обличчям доказу…

Алонсо посміхнувся:

— Сеньйоре Авельянедо… Гніваючись, ви вимовили фразу, гідну самого Лицаря Сумного Образу. «Бути байдужим свідком — усе одно що бути співучасником». Згадайте, скільки разів у житті вам доводилося бути байдужим свідком! Як ви можете спокійно їсти і пити, коли зараз, цієї самої миті, десь умирають від голоду діти! І не в далеких країнах — поряд, за півгодини спокійної ходьби!

— Сеньйоре Алонсо, — подав голос Карраско, який досі мовчав. — Ми з вами тисячу разів говорили… Допомога, про яку вас ніхто не просив — теж злочин! Втручання в чужі справи, які вас не стосуються — теж злочин!

— Даремно витрачаєте слова, — махнув рукою Авельянеда. — Цьому сеньйорові здається, що він при своєму розумі… Що ж, не буду вам заважати. Прощавайте!

— Одну хвилину, — сказав Санчо, коли Авельянеда був уже в дверях. — Одну хвилину… Я хочу повернути вам ваші гроші.

Авельянеда підняв брови:

— Що, люб’язний Пансо?

— Ваші гроші, — голосно повторив Санчо і взяв зі столу тацю. — Ті самі, що ви анонімно заплатили мені за те, щоб Дон-Кіхот ніколи не рушив у путь. Тут усі, забирайте-забирайте.

І, вклонившись, як лакей у трактирі, простягнув Авельянеді тацю.

Авельянеда довго дивився на пачку грошей, на лист, а всі дивилися на Авельянеду. Він надувався, ставав схожим на бурдюк із вином, на один із тих огидних бурдюків, з якими боровся ще Лицар Печального Образу.

— Як людина ощадлива, — холоднокровно продовжував Санчо, — кажу вам: заберіть грошики, у господарстві згодяться. Хто за копієчку не тримається, той сам ні гроша не вартий. Беріть.

І знову мовчання. Надутий і червоний сусід стояв як на арені цирку — під багатьма поглядами.

Нарешті, Авельянеда засичав. Засичав, засвистів, як пробита повітряна куля, і тільки потім спромігся на членороздільну мову:

— Ви… Ви! Ідіоти! Безумці! Та щоб я! Свої гроші! Витратив на цього! На це! Свої гроші! Та ви збожеволіли тут усі! Це образа, я матиму право, як чесний ідальго, зажадати п’ятсот суельдо за образу! Та якщо якомусь ідіоту цікаво витрачати свої гроші, щоб цей, — він ткнув пальцем у бік Алонсо, — щоб цей божевільний, щоб цей дон Дурень залишався вдома… То заради Бога! Але щоб платити гроші цьому Санчо, треба бути двічі ідіотом, тому що якщо за цим, — знову хамський жест у бік Алонсо, — стоять покоління божевільних ідеалістів, то за цим, — він ткнув пальцем Санчо в груди, — стоять покоління повних дебілів, що ризикували шкірою навіть не заради ідеї — а заради «губернаторства на острові»… Ви, нездари, що привласнили облудним шляхом чужу славу! Славу добрих і чесних людей, що у поті чола свого трудилися на благо суспільства… а не вешталися дорогами! Ви, що поїхали мізками на одній-єдиній книжці, занудній, брехливій і до того ж погано написаній! «Хитромудрий ідальго Дон-Кіхот»! І щоб я платив свої гроші, щоб вас утримати? Та скатертю дорога! І нехай на вас упадуть усі побої, всі приниження, весь бруд, уся гнойова рідота, яку так щедро отримував у своїх мандрівках Лицар Печального Образу. У десятикратному розмірі!

І Авельянеда пішов.

Санчо подивився на тацю у своїй руці. Подивився вслід Авельянеді.

Якщо припустити, що лист написав не сеньйор Авельянеда… А судячи з його реакції, так воно і є…

Чи він гарний актор?

Хто його знає. Але якщо лист написав усе-таки не сеньйор Авельянеда…

Санчо подивився на Карраско.

І Алонсо перевів погляд на Карраско.

І Альдонса дивилася на Карраско, і Феліса, причаївшись біля дверей, дивилася на Карраско; минула хвилина, друга, Карраско шкварився під цими поглядами, ніби на повільному вогні, але робив вигляд, що нічого не помічає. Героїчно запихав собі в глотку шматок за шматком…

Похлинувся.

Закашлявся.

Устав. Оглядівся, ніби загнана в куток миша; часто задихав:

— Алонсо? Алонсо?! Ви ж знали мого батька! Ви ж знаєте мене з дитинства! Ви ж знаєте… І тепер ви дивитеся так, начебто я… Та як вам не соромно! Нехай цей Санчо знає мене усього тиждень… нехай сеньйора Альдонса терпіти мене не може… але ж ви?! Як ви могли… подумати?! Про мене?! Що мені тепер робити, після того, як на мене впала така підозра? Що мені, повіситися? Так, я не хотів, щоб ви йшли! Я і зараз не хочу! І чесно можу сказати вам в очі: краще б вам нікуди не ходити! От ви не говорите вголос про цю легенду, легенду вашого роду, але я знаю, ви в неї трішечки вірите… Як наївний Панса трішечки вірить у своє губернаторство. А ви кажете собі: нічого, що всі мої предки зазнали невдачі. Нічого, що історію Дон-Кіхота називають «блискучим і докладним звітом про крах ілюзій». Нічого, думаєте ви, я спробую, може, у мене вийде… Але це теж ілюзія! Бути оптимістом у наші дні — це так принизливо… Сеньйоре Алонсо, мені буде боляче, якщо вас затопче якось череда свиней! Я люблю вас… а за дружбу, за співчуття… ось така плата. Та, може, цей Санчо все придумав, сам лист написав і морочить вам голову! А ви… Прощавайте.

І він швидко, майже бігцем, вийшов.

* * *

Алонсо тільки зараз відчув, наскільки він утомився за ці дні.

Він уразливий сьогодні. Не треба було влаштовувати цього прощального вечора; він піддався слабкості. Йому захотілося побачити викритого аноніма…

А може, він переоцінив свою силу. Тому що, піддавшись ейфорії, повірив, що зможе запевнити, зможе переконати навіть їх — Авельянеду, Карраско — у правильності свого шляху.

Споконвічно нездійсненна задача. Вони і не повинні розуміти Дон-Кіхота. Дон-Кіхоту призначено долею бути непочутим…

А тепер ще і зрада, яку він, ідучи, залишає за спиною.

Але невже зрадник — усе-таки Санчо?!

— Ні, — сказав під його поглядом Панса. — Сеньйоре Алонсо… Адже я зроду не бачив стільки грошей одразу. Я міг би залишити їх собі… Нічого вам не казати… Сеньйоре Алонсо, я клянуся моїм батьком, що дав мені ім’я Санчо, я клянуся моїм островом… якого в мене ніколи не буде… клянуся моїми пацанами, що залишилися вдома… що я не збрехав вам. Цей лист написав не я…

Алонсо мовчав.

— Заради Бога, сеньйоре і пане мій… Ви справді могли подумати…

— Лист написав не ти, — крізь зуби сказав Алонсо, — але, якщо відкинути убік підлість і підкуп… Усі ви готові підписатися під цим листом. Усі ви не хочете, щоб я йшов. Ти, Санчо, йдеш із мною без радості — тільки тому, що ти вірний… Авельянеда заздрить, Карраско