Читати книгу - "Твердиня"

— Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне — якщо Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і — ніхто не їде в Перу. Отакі справи, Яне.

— Весело…

— І тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Перу шукати Паїтіті?

— Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!

— Тоді ти маєш попередити америкоса. — Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгіршому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. — Підривай свою гепу і вперед — рятуй нашу поїздку.

— Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула[68].

— От, бляха, невезуха. — Сьома почав лаятися, що зазвичай траплялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського метро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґшамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гілку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але… іншого варіанту наразі немає. — Як далеко ти від метро?

— П’ять хвилин ходу, — швидко відказав чех. — Та це не має значення, я на колесах.

— Ти на ве́лику?

— Ага.

— О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґшамрі?

Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.

— Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.

— Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронґи, щоб очі на лоба повилазили.

— Стривай, а що мені сказати Ґрему? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.

— Їдь! — крикнув у трубку Семен. — За півгодини я щось придумаю. — І припинив розмову.

Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десять хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґшамру наввипередки Янові.

У цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні станції Т-Централен[69] і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що прямував до «Mörby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гілок метрополітену.

XX

Сьома подзвонив Янові з таксі:

— Їдеш?

У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

— Їду.

— Де ти?

— Проминув Стадіон[70]. Кажи бігом, що хочеш.

— Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Ґрема. — Водій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насолоджуючись кожним вивертом дороги.

— Ну?

— Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео буквально дихатиме тобі в спину… — І Семен коротко виклав суть задумки.

Тонко вискнули велосипедні гальма.

— Ти здурів! — обурливо закричав Ян Фідлер. — Я не згоден! Це збочення!

— Яне, треба, — стисло аргументував росіянин.

— Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — Коли потік повітря, що огинав тіло під час їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й руках чеха рясно висипали краплі поту.

— Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми будемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до вильоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

— До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі думатимуть, що я…

— Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що водій став підозріло коситись на нього. — Думатиме один Лео, решта будуть в курсі справи.

— А раптом Левко комусь розкаже?

— Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Берґшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.

— Я не знаю, чувак, це якось… дивно.

— Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?

— Хочу, але…

— То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовірність, що доведеться застосовувати мій план.

— Добре, — неохоче згодився чех і закрутив педалі.

Сьома нахилився до водія машини:

— Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті…

XXI

8 квітня 2012 року, 21:30 (UTC +1) Станція метро «Берґшамра»

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового велосипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes E class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому сидінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і велів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.

Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.

В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на цілих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й вивести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контролювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, дістав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випередив і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на мить втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, капітально проїхавшись писком по асфальту.

Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «Прийняти виклик».

Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.

— А-а… а-а… е-ех… — стогнав чех.

Семенова уява мигцем вималювала картинку: Ґрем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера.

— Це… е… це янкі так сприйняв мою пропозицію? — кволим голосом спитав