Читати книгу - "Доктор Фаустус"

бідні й рано померли. Лишившись сиротою, він вивчив ремесло пекаря і, мандруючи по Німеччині, зав'язав стосунки з пієтистами й прибічниками баптистського братства, що збудили в ньому нахили, які досі тихо дрімали в його серці: потяг до своєрідного служіння правді й до вільної від церковних обрядів віри в Бога. Опинившись таким чином надто близько від небезпечної сфери, яку в нього на батьківщині вважали за єретичну, він у тридцять років вирішив утекти від нетолерантності Старого Світу й емігрував до Америки, де якийсь час працював ткачем у Джермантауні й Конестозі. Та потім на нього наринула нова хвиля релігійного запалу, і він за покликом свого серця втік у пущу й почав там жити убогим пустельником, присвятивши себе тільки Богові. Але часто буває, що саме втеча від людей вплутує втікача у все людське, так і Байсель скоро виявився оточений юрбою захоплених шанувальників і наслідувачів; замість порвати зі світом він раптом, несподівано для себе самого, обернувся в проводаря громади, яка швидко переросла в самостійну секту «Анабаптистів сьомого дня»; керував він нею владно і безоглядно, тим більше що сам ніколи не прагнув бути керівником і взяв на себе ці обов'язки всупереч своїй волі й намірам.

Байсель не здобув путящої освіти, але, відколи в ньому прокинувся такий потяг, самотужки навчився дуже добре читати й писати, а оскільки в ньому нуртували містичні почуття й ідеї, він переважно здійснював свій вплив на душі членів секти як письменник і поет: з-під його пера виливалися цілі потоки дидактичної прози й духовних пісень на науку братам і сестрам у тиху годину дозвілля й на збагачення їхньої служби Божої. Стиль у нього був темний і екзальтований, обтяжений метафорами, незрозумілими натяками на місця зі Святого Письма і своєрідними еротичними символами. Почав він із трактату про день суботній «Mystyrion anomalias»[79] та збірки дев'яноста дев'яти «містичних і суворо таємних висловів». Після них з'явилася друком ціла низка гімнів з такими назвами, як «Любімо Бога і хвалімо його», «Місце битв і змагань Якова», «Священна гора Сіонська», що їх співали на мотив європейських хоралів. Ці невеликі збірки, поширені й поліпшені, через кілька років були об'єднані під солодкаво-меланхолійною назвою «Пісні самітньої, покинутої горлиці, себто християнської церкви» і стали загальновизнаним псалтирем анабаптистів сьомого дня у Єфраті. Видаваний і перевидаваний, доповнюваний іншими членами секти, самітними й одруженими, чоловіками, а ще більше жінками, що також запалилися вогнем поезії, цей псалтир змінив заголовок і почав називатися «Райське чудодійство». Врешті-решт у ньому набралося не менше, як сімсот сімдесят гімнів, і серед них чимало з величезною кількістю строф.

Пісні ці були призначені для співу, але не мали нот. То були нові тексти на старі мелодії, і так їх співали в громаді багато років. І тоді на Йоганна Конрада Байселя найшло нове натхнення. Дух Божий звелів йому взяти на себе, крім ролі поета й пророка, ще й роль композитора.

Віднедавна у Єфраті жив юний адепт музичного мистецтва пан Людвіг, що влаштував там школу співу, і Байсель любив слухати його уроки музики. Мабуть, тоді він і відкрив, що музика має такі можливості для збільшення і збагачення духовного царства, про які юному панові Людвігу навіть не снилося. Цей дивний чоловік довго не роздумував. Уже в немолодому віці — йому було далеко за п'ятдесят — він заходився опрацьовувати свою власну теорію музики, потрібну для його особливої мети, прогнав учителя співу, рішуче взяв справу у свої руки, й так успішно, що за короткий час зробив музику найважливішим елементом релігійного життя селища.

Більшість завезених із Європи хоральних мелодій здавалися Байселеві дуже неприродними, штучними й надто складними для його пастви. Він хотів переробити їх і покращити, створити музику, ближчу їхнім простим душам, щоб вони могли у співі довести її до своєрідної непоказної досконалості. Швидко й сміливо було запроваджене в життя раціональне й корисне вчення про мелодію. Він ухвалив, що в кожній гамі мають бути «пани» і «служники». Надумавши зробити тризвук мелодійним центром будь-якої тональності, він усі звуки, що утворювали цей акорд, проголосив панами, а решту служниками. Відповідно наголошені склади тексту були панами, а ненаголошені служниками.

Що стосується гармонії, то він тут удався до узагальнення. Він запровадив таблиці акордів для всіх можливих тональностей, з допомогою яких кожен міг легко скомпонувати свою власну мелодію на чотири чи п'ять голосів, і тим самим викликав спалах композиторської сверблячки в громаді. Скоро не було вже жодного анабаптиста сьомого дня, ні чоловічої, ні жіночої статі, що, за прикладом учителя, не компонував би таким полегшеним способом музики.

Заповзятливому оновлювачеві залишалося впорядкувати ще одну частину теорії — ритм. Він із цим також упорався на диво успішно. Твердо розрізняючи у своїх композиціях наголошені й ненаголошені склади, він одні позначав довшими нотами, а інші коротшими. Йому й на думку не спадало запровадити тверде співвідношення довжини нот, і саме тому його розмір зберіг неабияку гнучкість. Що майже вся тогочасна музика була побудована на послідовних рядах мелодійних часток однакової довжини, тобто тактів, він або не знав, або йому до того було байдуже. Але з цього незнання чи байдужості вийшло більше користі, ніж із будь-чого іншого, бо мінливий ритм робив його композиції, особливо написані на прозові тексти, дуже ефектними.

Цей чоловік, раз ступивши на ниву музики, почав обробляти її з такою самою наполегливістю, з якою досягав кожної своєї мети. Він зібрав докупи свої теоретичні думки й видав їх як передмову до «Горлиці». Ненастанно працюючи, він поклав на музику всі вірші «Священної гори», деякі по два й по три рази, а також усі свої гімни і багато тих, що їх склали його учні й учениці. Не задовольнившись і цим, він написав іще цілу низку великих хорів, тексти до яких узяв безпосередньо з Біблії. Здавалося, що він наміряється за своїм власним рецептом покласти на музику все Святе Письмо, — цій людині могло спасти й таке на думку. І не зробив він цього тільки тому, що більшість часу йому доводилося гаяти на впровадження в життя створеного, на проповідництво й навчання співу, і тут він домігся просто дивовижних успіхів.

Музика Єфрати, сказав нам Кречмар, була надто незвична, химерно-примхлива, щоб її міг перейняти зовнішній світ, і тому практично пішла в небуття, коли секта німецьких анабаптистів сьомого дня перестала процвітати. Але майже легендарна пам'ять про неї все ж таки зберігалася не одне десятиріччя, і ми приблизно можемо собі уявити, яка вона була