Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

— Ви ж усе знаєте, Маріє. Навчіть мене. Можливо, це врятує мене, врятує вас, знову поверне нас до життя. Я справді лише на шість років старший за вас, але навіть у цьому віці я вже прожив, можна сказати, не одне життя. У нас був зовсім різний життєвий досвід, але ми обоє — люди зневірені. Єдине, що нам зможе принести мир, — це якщо ми будемо разом.

Навіщо він усе це казав? Це було неможливо, а проте все було саме так. Вони бачилися лише один раз, а вже потребували одне одного. Страшно було навіть уявити, що буде, якщо вони зустрічатимуться й далі, — справжня катастрофа! Марія була жінка розумна, протягом багатьох місяців вона багато читала й багато спостерігала за тим, як живе людський рід; вона мала свою мету в житті, але мала також душу, яку їй треба було пізнати і «світло» якої треба було відкрити.

Вона вже стомилася бути такою, якою досі була, і хоча близька подорож до Бразилії була цікавим викликом, вона ще відкрила далеко не все, на що вона здатна. Ральф Гарт був чоловіком, який зустрів не один виклик, навчився всього на світі, й тепер він просить цю дівчину, цю повію, цю Співчутливу Матір, щоб вона його врятувала. Який абсурд!

Інші чоловіки вже поводилися перед нею так само. Багатьом не щастило домогтися ерекції, інші хотіли, щоб до них ставилися як до дітей, ще інші казали, що хотіли б мати її за дружину, бо збуджувалися на думку, що жінка мала багато коханців. Хоча вона досі так і не познайомилася з жодним із «виняткових клієнтів», вона вже відкрила величезний універсум фантазій, які жили в людській душі. Але всі ті чоловіки вже звикли до своїх світів, і ніколи не просили, щоб вона їх звідти забрала. Навпаки, вони хотіли б забрати Марію з собою.

І хоча всі ці чоловіки завжди залишали її з якимись грішми й без ніякої енергії, було неможливо, щоб вона нічого від них не навчилася. Але якщо котрийсь із них і справді шукав кохання і якщо секс був лише частиною в цих пошуках, то як би вона хотіла, щоб він до неї поставився? Що такого важливого мало відбутися в першу зустріч?

Чого хотілося б їй тепер?

— Якогось подарунка, — сказала Марія вголос.

Ральф Гарт нічого не зрозумів. Подарунка? Він уже заплатив за всю ніч наперед, за таксі, бо знав ритуал. Що вона хотіла цим сказати?

А до Марії раптом дійшло, що вона розуміє в цю хвилину, що мають відчувати жінка й чоловік. Вона взяла його за руку й привела в одну з зал.

— Ми не підемо до спальні, — сказала.

Вона погасила майже все світло, сіла на килим і попросила, щоб він сів перед нею. Побачила, що в залі є камін.

— Розпали вогонь у каміні.

— Але ж зараз літо.

— Розпали вогонь у каміні. Ти хочеш, щоб я сьогодні взяла ініціативу на себе, і я це зроблю.

Вона втупила в нього пильний погляд, сподіваючись, що він знову побачить «світло», яке промениться з неї. Він його побачив — бо вийшов у сад, узяв там кілька полінець, вологих від дощу, засунув у камін кілька старих газет, аби вогонь зміг висушити полінця й розпалити їх. Потім пішов до кухні, щоб узяти ще віскі, але Марія перепинила його.

— Ти в мене запитав, що мені хотілося б?

— Ні, не запитав.

— То знай, що жінка, яка перебуває з тобою, — теж людина. Подумай про неї. Подумай, чого їй хочеться — віскі, джину чи кави? Запитай у неї, що вона питиме?

— Чого ти хочеш випити?

— Вина. І я хочу, щоб ти теж випив вина, зі мною.

Він поставив карафу з віскі й повернувся з карафою вина. На цей час полінця в каміні вже запалахкотіли. Марія погасила останнє світло, яке ще горіло, й тепер лише полум’я в каміні освітлювало залу. Вона поводилася так, ніби завжди знала, що перший крок має бути таким: визнати існування іншого, усвідомити, що він поруч.

Вона відкрила сумочку й дістала звідти ручку для письма, яку купила в супермаркеті. Для цього згодилася б і будь-яка інша річ.

— Це тобі. Коли я купувала цю ручку, то думала скористатися нею, щоб записати свої думки про управління фазендами. Я користувалася нею два дні, працювала, аж поки мене змагала втома. Я передала їй трохи свого поту, своєї зосередженості, своїх бажань, і тепер я дарую її тобі.

І вона лагідно вклала ручку в долоню Ральфа.

— Замість купити тобі щось таке, що ти хотів би мати, я даю тобі щось своє, справді моє. Подарунок. Знак поваги до людини, яка перебуває поруч зі мною, просячи, щоб вона зрозуміла, наскільки для мене важливо бути з нею поруч. Тепер вона має у себе невеличку частину мене самої, яку я віддала їй зі своєї доброї волі.

Ральф підвівся, підійшов до полиці й повернувся з якимсь предметом. Він подав його Марії:

— Це вагончик електропоїзда, який належав мені, коли я був маленьким. Я не мав дозволу гратися з ним сам-один, бо мій батько сказав, що він коштує дуже дорого й привезений зі Сполучених Штатів Америки. Тож мені доводилося чекати, коли він захоче змонтувати мені залізницю на підлозі кімнати й витягне поїзд із шафи, проте він майже кожну неділю волів проводити в Опері. Тому цей поїзд пережив моє дитинство, але дав мені дуже мало радості. Там, нагорі, я зберігаю всі рейки, локомотив, будинки, навіть інструкцію, як усе це монтувати; отже, я мав поїзд, який не був моїм, поїзд, яким я не грався. Ліпше я його зруйнував би, як усі інші іграшки, які мені дарували і про які я вже не пам’ятаю, бо звичка все руйнувати є невід’ємною частиною того способу, в який дитина пізнає світ. Бо цей непошкоджений поїзд завжди нагадує мені про ту частку мого дитинства, якої я не прожив, чи тому, що вона була надто дорогоцінною, чи тому, що мій батько працював тоді надто багато. Чи тому, що, монтуючи поїзд, він боявся надто виявити свою любов до мене.

Марія почала невідривно дивитися на вогонь у каміні. Щось між ними вже відбулося — і це було не випите вино, навіть не затишна атмосфера. То було вручення подарунків.

Ральф також обернувся до вогню. Вони мовчали, слухаючи, як потріскують