BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Ловець орлів 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець орлів"

150
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ловець орлів" автора Джеймс Віллард Шульц. Жанр книги: Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 124
Перейти на сторінку:
і знову пустив по колу. Нарешті господар вибив з неї попіл і попрощався з гістьми.

Один за одним пройшли вони повз мене, а коли запона на дверях опустилася, дружини й діти Самотнього Чоловіка стали ладнатися до сну. А я сидів, не ворушачись, і боявся поставити запитання, яке крутилося в мене на язиці.

Самотній Чоловік скоса поглядав на мене і нарешті мовив:

— Ти хочеш запитати мене про щось, сину мій?

— Так, так! — вигукнув я. — Що треба робити, аби стати ловцем орлів? Навчи мене приманювати птахів із голубого піднебесся!

— К’ї-йо! Хлопець, здається, збожеволів, — прогула старша дружина.

Я не любив її раніше, а зараз, коли вона поглузувала з мене, я зненавидів її.

Але Самотній Чоловік лагідно мені всміхнувся й відповів:

— Сину мій, я не можу виконати твого прохання. Сонце зробило мене ловцем орлів, і я нікому не смію розкрити таємниці. Ми не можемо говорити про те, що відкривається нам у сновидіннях. Невже ти цього не знав?

— Знав, знав… Але сподівався, що…

Я замовк, схопився й вибіг із вігвама, а навздогін лунав глузливий сміх старшої дружини. Я помчав додому, влетів до вігвама і впав ницьма на постіль із звіриних шкур. Я ледве тамував сльози.

— Що з тобою? — стурбовано запитала мати.

— Я сказав Самотньому Чоловікові, що хочу стати ловцем орлів, і просив навчити мене, а його старша дружина обізвала мене божевільним. Насміялася, — відповів я.

— Бо ти і є божевільний! — вигукнула бабуся. — Як ти міг сподіватися, що жрець Сонця відкриє тобі свою таємницю, яку поклявся берегти?

— Міг би хоч натякнути, що він робить там, у пастці, на вершині гори…

— Чому ти на нього раз у раз гримаєш, чому сердишся? — дорікнула мати. — Невже ти не любиш свого онука?

— Я гримаю на нього, бо хочу йому добра. Хочу, щоб він умів відрізнити добро від зла! — різко відповіла бабуся.

— Але чому ти кричиш на нього так, що чути на весь табір?

Не знаю, чим скінчилась їхня розмова. Я підвівся, вийшов із вігвама й подався на ту частину табору, де мешкали сім’ї клану Воюй-Сам.

Підійшовши до вігвама одного старого жерця Сонця, я зупинився й прислухався. У вігвамі було тихо. Я відхилив запону й увійшов. Старий із дружиною були самі. Бачив він погано і не впізнав мене. Дружина назвала моє ім’я. Тоді він звелів мені сісти ліворуч од себе і, здається, відразу забув про мене. Він щось бурмотів собі під ніс, не зводячи очей з вогнища. Коли я заговорив до нього, він здригнувся і наче прокинувся.

— Допоможи мені, — заблагав я його. — Скажи, що робити, аби стати ловцем орлів? Невже треба чекати багато-багато років? Ні, я хочу ловити орлів тепер, цього літа, що почалося з місяця Нової Трави!

Старий довго не відповідав і незворушно дивився на вогонь. Нарешті промовив тихим голосом:

— Було нас п’ятеро ловців, але Старе Сонце, найудатніший ловець, помер, і тепер нас четверо: Самотній Чоловік, Чорний Бізон, Жовта Антилопа і я. Але я осліп і кинув лови. Всі ми разом заприсяглися Сонцем нікому не відкривати таємниці і, звісно, ніхто з нас не зламає клятви. У нас не було й не буде учнів.

Я поглянув на його стару дружину. Вона закивала головою, і я вийшов. Старе Сонце я пам’ятав добре. Він помер на початку зими, коли йому минуло вісімдесят. І я сказав собі, що заслужу право носити його ім’я; скоро, дуже скоро мене назвуть Старим Сонцем. Це було славне ім’я. Я зупинився, поглянув на небо і вигукнув:

— О Нічне Світило! Допоможи мені! Попроси свого чоловіка пособити мені!

І здалося, що місяць почув мене.

Десь опівночі я повернувся додому. Мати й бабуся не спали, при світлі вогнища вони вишивали для мене мокасини. Мені було однаково, гарно чи погано я вдягнутий, вони ж твердили своє: хоч ми й бідні, але ти не повинен ходити, як той лахмай. Вони шили мені сорочки, штани, мокасини з м’якої білої оленячої шкури; були в мене і ковдри — шкіряні на літо, хутряні на зиму. Я був завжди одягнутий не гірше, ніж сини славних воїнів нашого племені.

— Це вже ти був чи не у вігвамі Вождя-Гори, — озвалась бабуся, коли я ліг на постіль із звіриних шкур.

— Еге ж! Там я про дещо довідався. Старий та інші ловці орлів присягнулися Сонцем, що нікому не відкриють своїх таємниць.

— Жорстокі й скупі люди! — вигукнула моя мама.

— Неправда! — закричала бабуся.

— Не треба про них говорити, — перебив я. — Сьогодні мені відкрився шлях, на який мушу ступити. Я не хочу жити з народом мого батька. Я покину це плем’я. Мамо, ми підемо на південь, до твого рідного народу. Я відчуваю, що мені допоможуть люди твого племені.

— Ні, ні, ти звідси не підеш! — закричала бабуся. — Ти не смієш зректися племені свого батька. Це твоє рідне плем’я, і з ним тобі жити довіку.

Я подивився на маму: вона затулила обличчя руками й гірко заплакала. Бабуся обернулась до неї і мовила погрозливо:

— Жінко-Оленице! Перестань плакати! І пам’ятай, що я…

Несподівано моя мама випросталась і, сміливо дивлячись в обличчя бабусі, вигукнула:

— Довго я мовчала, а зараз скажу тобі все! Я не боюся тебе і нікого не боюся! А потакати Маленькою Видрою не смій! Він мій син, а не твій. Відтоді як помер його батько, я тільки й думаю про те, щоб повернутися до мого рідного народу. Маленька Видра вгадав моє бажання: ми підемо на південь.

Мама вмовкла. Ми обоє чекали, що бабуся зачне нас лаяти на всі заставки, і приготувалися дати їй відсіч. Але ця сувора, владна жінка не сказала й слова: вона вперше, здається, визнала свою поразку. Навпомацки, як сліпа, знайшла свою ковдру, загорнулася в неї і доволі видибуляла з вігвама. Ми довго дивилися їй услід, потім перезирнулись.

— Нарешті! — вигукнув я. — Два роки вона не знати чого лає нас, змушує робити так, як сама хоче. Яка ж ти смілива, мамо! Ти нас визволила!

— Пам’ятай, сину мій, що вона любить тебе не менше, ніж любить твого батька, свого єдиного сина. Ти повинен жаліти її.

Звісно. Але тепер ми не дозволимо їй правувати нами.

Ми полягали спати, повкривавшись теплими шкурами. Знадвору до нас долинали зойки й голосіння нещасної бабусі. Вона бродила далеко за табором і раз по раз голосно вигукувала ім’я мого батька. Нам із матір’ю було важко на серці.

Тепер я маю пояснити, що «чорноногі» індіанці ділилися

1 ... 30 31 32 ... 124
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець орлів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ловець орлів"