Читати книгу - "Подорож Досвітнього мандрівника"

Приблизно о дев’ятій того ранку громаддя так наблизилось, що мандрівники побачили — ніяка це не земля і навіть не туман у звичному розумінні. То була Темрява. Це складно описати, та ви зрозумієте, як вона виглядала, якщо уявите, ніби зазираєте у залізничний тунель — такий довгий або такий покручений, що світла в кінці нього не видно. Ось на що скидавсь той морок. На кілька ближніх футів тунелю у денному світлі ще можна побачити рейки, шпали та жорству, тоді настає момент, коли їх вдається розгледіти в сутінках, а тоді — раптово, хоча й без чіткої межі переходу — все розчиняється у суцільній однорідній темряві. Так само й тут. Бо на кілька футів перед веслами мандрівники могли бачити мерехтіння ясної зеленаво-синьої води. Далі вода блякла й сіріла, мов у присмерку. А далі — густий морок, наче серед глупої ночі, без місяця та зірок.

Каспіян наказав боцманові не пливти вперед — і всі, окрім веслярів, кинулися на ніс корабля і почали вдивлятися в темряву. Та нічого не могли побачити. Позаду них мерехтіло на сонці море, попереду простерлася Темрява.

— Ми попливемо туди? — вагаючись, запитав Каспіян.

— Я радив би не робити цього, — мовив Дриніян.

— Капітан має рацію, — погодилось кілька моряків.

— Я майже впевнений, що має, - сказав Едмунд.

Люсі та Юстас не сказали нічого, та полегшено зітхнули, почувши, що корабель повертатиме. Та раптом тишу порушив дзвінкий голосок Рипічипа.

— Чому ні? — запитав він. — Хтось мені пояснить, чому ні?

Пояснювати ніхто не прагнув, тож Рипічип продовжив:

— Якби я звертався до селян або рабів, — мовив він, — я припустив би, що пропозиція повернутись стала наслідком боягузства. Однак, сподіваюсь, нічого подібного не буде сказано в Нарнії, у товаристві таких достойних осіб королівської крові у розквіті літ, які підтиснули хвости, оскільки бояться темряви.

— Але що за користь від блукань у темряві? — запитав Дриніян.

— Користь? — перепитав Рипічип. — Користь, капітане? Якщо, кажучи про користь, ви маєте на увазі напхати наші шлунки чи гаманці — то, визнаю, користі тут немає. Наскільки мені відомо, ми вирушили в подорож не для пошуку корисних речей, а щоб пережити пригоди та здобути честь. І ось — найкраща пригода, про яку мені доводилось чути, і якщо ми повернемо назад, ніщо не зможе відмити нашої честі.

Кілька моряків пошепки промимрили щось на кшталт:

— До дідька ту честь…

А Каспіян мовив:

— Хай тобі грець, Рипічипе. Я вже шкодую, що ми не залишили тебе вдома. Гаразд! Якщо ти так на це дивишся, гадаю, нам слід пливти вперед. Хіба що Люсі проти?

Люсі відчувала, що її не надто тішить перспектива пливти вперед, та вголос сказала:

— Я за.

— Ви хоча б накажете запалити вогні, Ваша Величносте? — запитав Дриніян.

— Безперечно, — відповів Каспіян. — Простежте за цим, капітане.

Запалили три ліхтарі: на носі, кормі та вершечку щогли, до того ж, Дриніян потурбувався про два смолоскипи в центрі палуби. У сонячному світлі вони виглядали бліденько та жалюгідно. Тоді всім чоловікам — окрім тих, кого залишили веслувати, — дали розпорядження у повному озброєнні вийти на палубу і зайняти бойові позиції, оголивши мечі. Люсі та двоє лучників скерували свої напнуті на тетявах луків стріли на люльку — тобто спостережний кошик на вершечку щогли. Райнельф стояв на носі корабля, тримаючи напоготові линву для вимірювання глибини. Рипічип, Едмунд, Юстас та Каспіян, виблискуючи кольчугами, були поруч з ним. Дриніян кермував.

— А зараз, в ім’я Аслана, вперед! — закричав Каспіян. — Повільним, розміреним ходом. І нехай кожен зберігає тишу і тримається напоготові сприймати накази.

З тріском і стогоном «Досвітній мандрівник» рушив на веслах вперед. Люсі знаходилася високо у бочці на щоглі, тож змогла добре вловити момент, коли вони запливли в темряву. На корму ще світило сонце, а ніс уже повністю зник. Дівчинка бачила, як світло покидало корабель. Ще хвилину тому золотаву корму, синє небо та море заливало сонячним сяйвом, і от — море та небо зникли, і лише ліхтар на кормі, який раніше було важко зауважити, показував, де закінчується корабель. Перед ліхтарем Люсі бачила чорні рухомі обриси Дриніяна біля керма. Внизу два смолоскипи оприявлювали маленькі фрагменти палуби, виблискуючи на мечах та шоломах, а далі, на кубрику, блимав іще один острівець світла.

Над головою Люсі стримів вершечок щогли, який здавався крихітною освітленою плямою, що пливе собі самотою в безмежному мороці. Ліхтарі виглядали химерно й неприродно — так завжди буває зі світлом, коли запалюєш його у невідповідний час. А ще Люсі зауважила, що їй дуже холодно.

Ніхто не знав, як довго тривала ця мандрівка у темряві. Окрім рипіння залізних кочетів та плюскотіння весел ніщо не свідчило про їхній рух. Едмунд, стоячи на носі і вдивляючись перед собою, не бачив нічого, крім відблисків ліхтарів у воді. Відображене світло здавалось масним, а хвилі, що розходились від носа, — важкими, маленькими та неживими. Чим далі, тим дужче усі, крім веслярів, тремтіли від холоду.

Раптом нізвідки (оскільки відчуття напрямків тепер було розмитим) долинув крик — радше нелюдський, чи такий, що від неймовірного жаху втратив усі людські ознаки.

Каспіян спробував заговорити (в роті у нього пересохло), коли це раптом почувся пронизливий голос Рипічипа, що серед тиші звучав голосніше, ніж зазвичай.

— Хто це кричить? — пропищав мишак. — Якщо ворог, то ми вас не боїмося, а якщо друг, то ми навчимо ваших ворогів боятись.

— Змилуйтесь! — закричав голос. — Змилуйтесь! Навіть якщо ви лише ще один сон, будьте милосердні. Візьміть мене на борт. Візьміть, навіть якщо хочете мене вбити. Лише в ім’я милосердя — не зникайте, не покидайте мене у цьому жахливому краю.

— Де ви? — гукнув Каспіян. — Піднімайтесь на борт, ласкаво просимо.

Тоді тишу пронизав ще один крик — радості чи страху — і мандрівники почули, що у напрямку корабля хтось пливе.

— Приготуйтесь витягнути його, хлопці, - сказав Каспіян.

— Слухаємось, Ваша Величносте, — сказали моряки. Кілька чоловіків з линвами підійшли до лівого фальшборту, і ще один перехилився через борт, тримаючи смолоскип. Дике біле обличчя з’явилось у чорній воді, а тоді після нетривалого видряпування й шарпання десяток дружніх рук підняли незнайомця на палубу.

Едмунд подумав, що такого дикуна йому ще не доводилось бачити. Хоча він і не здавався дуже старим, його волосся було білою скуйовдженою куделею, обличчя вражало виснаженістю та змарнілістю, а з одягу на бідоласі висіло лише кілька мокрих шматів. Однак найбільше привертали увагу його очі: вони були розплющені так широко,