Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

їх кількість і боєспроможність на початок березня (за багатьма авторитетними свідченнями — ні!)? Чому лідери УНР пішли на підписання Брестського миру, реалізувати умови якого без німецьких військових сил не могли? Чому за воєнну допомогу, „розуміючи що це набере форми окупації”[265] (тут би „у відповідь” доречно поставити й свій знак оклику — та до таких прийомів, вочевидь, вдається той, у кого брак аргументів, послідовності і, навіть, „погана пам’ять” на написане самим же парою сторінок нижче) треба було платити 1 млн. т хліба і величезну масу інших коштовностей? Чому плакав М.Грушевський, коли дізнався, що всі його „хитрування” провалилися і М.Любинський змушений був підписати підготовлений німцями документ про їх „запрошення” в Україну? Чому Центральна Рада і Рада народних міністрів після повернення до Києва так дякували німецькому уряду і німецькому військовому командуваню? Чому все те треба було робити, якщо 2 тис. українських вояків звільнили Україну, а 450–500 тис. німецького і австрійського війська слідували в ар’єргарді „переможців” (невже останнє не викликає жодного сумніву у С.Литвина, який, окрім іншого, має військовий фах?)?

І на останок — про „контраргумент”. Звернемося до телеграми В.Голубовича, з якої С.Литвин довільно вирвав частину фрази щоб „доконати” автора, якого він поставив за мету розкритикувати. „Я користуюся нагодою свого одноденного перебування у Бресті в гостях у головнокомандуючого німецькими військами на Східному фронті для того, — пише Голова Ради народних міністрів УНР, — щоб з великою радістю повідомити Вам про вступ українських і німецьких військ у нашу стару і нову столицю Київ, населення якого захоплено їх вітало. Ми приписуємо визволення нашої країни головним чином допомозі, яку ми просили у німецького уряду і яку нам надали переможні німецькі війська. Сердечно дякую вам від імені українського народу і його уряду. З непідробною радістю я зустрів звістку про визволення Києва. Вітаю німецьку й українську армії зі швидкою перемогою і з задоволенням констатую факт участі німецьких військ у справі визволення України”[266]…

Чи варто щось після цього говорити про грубу фальсифікацію документа, його сутності у передачі й кваліфікації С.Литвином? Застосування подібного роду прийомів, вибудов лише прикро вражає. Що ж до натиску на „нововіднайдені документи”, які, начебто, дозволяють вийти на якісно відмінне, навіть полярне до вже відомого бачення проблем, на перевірку здебільшого залишається пустим звуком.

У наступних публікаціях С.Литвин, неначебто самозаохочуючись, доходить до ще категоричнішого, однак іще менш доказових тверджень: „У лютому 1918 р. Петлюра спричинився до перегрупування військ на Волині й Поділлі та переходу їх у наступ. Його здійснювали виключно українські війська, без участі німецьких і австро-угорських (підкреслено мною — В.С.), які знаходилися у другому ешелоні…Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого — Житомир, 14 лютого — Бердичів, а в ніч на 1 березня першими вступили до Києва. Вони зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями”[267].

Однак наведеного автору вже мало. І він, без тіні сумніву, наполягає: „Для С.Петлюри повернення до Києва було затьмарене присутністю союзників-німців”[268]. Якби не ювілейна стаття, можна було б подумати, що С.Литвин раптом вирішив потішити читачів іронічними сентенціями. Однак, відчуваючи усю серйозність ситуації, він „вистрілює” „аргумент”: „На вимогу німецького командування, яке вбачало у Петлюрі небезпеку, його було відсторонено від війська” (і як потім недолуге австро-німецьке командування змогло власними силами, без С.Петлюри оволодіти всім Лівобережжям, Півднем України, Кримом? — В.С.). Людина державного мислення і конкретної дії, він був спроможний у будь-який час повернути багнети українських військ проти німців”[269].

С.Петлюра не лише був неспроможний забезпечити такі дії. За тогочасної розстановки військово-політичних сил це було просто неможливо. Навряд чи за тих обставин про подібне можна було подумати вголос, адже воно було тотожне самогубству. Тому С.Петлюра покірно прийняв відставку, навіть не спробувавши «повернути багнети українських військ проти німців».

Не менш негативно позначається на об’єктивному відтворенні непростої сторінки драматичного досвіду відверте нехтування не лише історіографічними набутками (а вони таки є, поряд з очевидними негативами), а й неспростовними фактами, величезним корпусом документів, сутність, зміст яких багато де в чому розходиться з нестримними прагненнями тих, хто шукає можливості переінакшити правду історії, будь-що скоригувати на власний розсуд ті моменти, які видаються не зовсім привабливими.

Аналіз наявних джерел переконує: останні дні зими й весна 1918 р. були часом досить жорстокої воєнної кампанії. Її серцевинною сутністю було силове опанування австро-німецькими окупантами Україною, подолання спротиву трудящих радянської республіки іноземній навалі.

Повертаючись до достатньо красномовного знаку оклику біля слова „окупанти”, що його поставив С.Литвин, хочеться звернути увагу на те, що урядовці й військові чини Німеччини та Австро-Угорщини не були такими вразливими. як сучасний історик, і називали речі своїми природними іменами, коли доходило до необхідності кваліфікації тогочасних їх дій.

Так, представник Німеччини на Брестській конференції Бюлов у телеграмі до міністерства закордонних справ у Берлін 10 березня 1918 р. прямо заявляв: „…Для здійснення наших завдань необхідна планомірна окупація (тут і далі підкреслено мною — В.С.) відповідних районів…Для окупації цих районів доцільно буде використати… кавалерійські частини… Єдина країна, яка може дати нам продовольство, в даний час зайнята нашими військами на одну третину. Те ж саме має статися і з рештою двох третин багатшої хлібом території. Бажана була б окупація такими військовими силами, одна присутність яких уже породжувала б страх у населення і змушувала б його продавати нам лишки хліба, а якщо знадобиться, то доведеться взяти його силою…Питання має бути розв’язане винятково військовою силою”[270].

Посол Австро-Угорщини в Києві граф Й.Форгач доводив офіційному Відню, що „якомога швидша окупація” Сходу України бажана для тамтешнього уряду (тобто Ради народних міністрів на чолі з В.Голубовичем — В.С.), щоб уберегти від катастрофи Київ і всі інші міста… Окупація ця має бути проведена і вимагатиме значної кількості австро-угорських і німецьких військ, оскільки не виключена можливість тривалих боїв з козаками і великоруськими елементами”[271].

Головнокомандуючий окупаційними формуваннями в Україні генерал В.Гренер у листі до німецького посла в Києві фон-Мумма також зовсім не ніяковів, коли називав підпорядковані йому частини „нашими окупаційними військами”[272].

Наведені вище витяги свідомо запозичено з документальних збірників ще 30-х — 40-х років минулого століття. Пізніше вони, звичайно, не раз передруковувалися в інших виданнях і доповнювалися аналогічними за змістом документами й матеріалами. Так що ставити під сумнів військово-окупаційний характер планів і реальних дій Австро-Угорщини й Німеччини може лише той, хто спеціально заплющує очі на всім добре відомі факти, ставить собі за мету досягти наперед задуманого результату