Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Дрібних рантьє як прошарок справді варто трохи потіснити, згоден, — мовив Марк. — А от стосовно сільськогосподарських працівників можна і посперечатися.

— Інститут їх не схвалює. У планованому суспільстві вони — надто вже непіддатливий елемент, який до того ж завжди відстає від усіх решта. Гаразд, ми тут не для того, щоб обговорювати перспективи англійського сільського господарства. Наша справа — встановити кілька фактів, оце й усе; далі такі звіти пишуться самі по собі.

Марк кілька секунд помовчав, а тоді сказав:

— Тут і справді немає нічого складного. Але спочатку я хотів би все-таки хоч трохи прояснити своє становище. Може, мені піти і поговорити зі Стілом? Я не маю особливого бажання братися до праці в його відділі, якщо він не хоче мене тут бачити.

— Я б не йшов, — мовив Косер.

— Чому?

— Ну, по-перше, Стіл вам нічого не зробить, доки за вами стоїть Візер — а зараз так воно і є. По-друге, Стіл — людина доволі небезпечна. Якщо ви просто спокійно виконуватимете свою роботу, він, можливо, кінець кінцем до вас і звикне; але якщо ви отак ні з того ні з сього до нього заявитеся, це може скінчитися погано. І ще одне, — Косер зробив паузу, задумливо потер носа і повів далі: — Між нами кажучи, у мене таке враження, що невдовзі в цьому відділі можуть відбутися певні… е-е… зміни.

Марк пройшов чудову школу у Бректоні й одразу все збагнув. Отже, Косер сподівається взагалі вижити свого начальника з відділу. Так, тепер, здається, все зрозуміло… Стіл небезпечний, тому краще з ним не зачіпатися, але скоро, цілком можливо, його тут уже не буде…

— Вчора в мене склалося враження, ніби ви зі Стілом добре ладнаєте між собою, — зауважив Марк.

— А тут так і треба, — сказав Косер. — В цьому інституті головне — ні з ким не зариватися. Я з ким завгодно поладнаю, аби тільки робота не стояла на місці.

— Звісно, — погодився Марк. — До речі, якщо ми завтра поїдемо до Кюр-Гарді, то чи не міг би я переночувати вдома, в Еджстоу?

Пряма відповідь на це запитання дала б Маркові чимало. Він міг з’ясувати, чи справді його передали в розпорядження Косера; якби той сказав: «Ні, не можна», то принаймні хоч трохи прояснив би Маркове поточне становище, а якби заявив, що Марк, мовляв, радше потрібен тут — ну, що ж, іще краще. Косер також міг відіслати його просити дозволу у Візера; навіть це пролило б якесь світло на ситуацію. Та натомість Косер тільки невиразно щось буркнув собі під ніс, і Марк так нічого і не зрозумів: можливо, тут узагалі нікому не треба питати дозволу, щоб відлучитися, а можливо, це він не потребує жодного дозволу, бо ще не має в інституті офіційного статусу. Так чи так, вони з Косером заходилися готувати звіт.

Робота забрала чимало часу, тож на обід вони спустилися пізно і не переодягнувшись. Маркові це неабияк сподобалося; та й сам обід, здавалося, вдався на славу Хоч він тут фактично нікого ще й добре не знав, а проте вже через п’ять хвилин запросто долучався до розмов і почувався цілком у своїй тарілці. Словом, у Марка складалося враження, що мало-помалу він стає в HIKE своїм.

— Гарно ж тут! — мовив Марк сам до себе наступного ранку, коли вони звернули біля Герцогського Ітона з головної дороги і вибоїстим путівцем почали спускатися у видовжену долину, де лежало Кюр-Гарді. Зазвичай Марк не надто переймався довколишніми краєвидами, але і Джейн, і саме кохання до неї вже поступово перетворювали його на поціновувача прекрасного. Мабуть, прохолодне проміння осіннього сонця так вплинуло на Марка ще й тому, що ніхто ніколи не вчив його вбачати в такій-от погоді якусь особливу красу, тож захоплення було принаймні щирим. І небо, і земля виглядали так, наче їх щойно добре вимили. Бурі поля, здавалося, непогано було б скуштувати на смак; коротко скошена трава прилягала до схилів невисоких пагорбів так щільно, як прилягає шерсть до кінської спини. У напрочуд прозорому повітрі видно було ген-ген далеко, а краї подовгастих хмар, що пливли блідо-блакитним небом, хтось ніби вирізав із суцільного шматка темно-сірого сланцю. Кожен кущик наїжився чорною щіткою густого галуззя, де то тут, то там жовтіли ще поодинокі листочки. Коли вони з Косером в’їхали до Кюр-Гарді і заглушили двигун, тиша аж вдарила у вуха; чулися тільки крики граків, що кружляли високо в небі над селом.

— І чого вони так розкричалися, ті чортові птахи, — буркнув Косер. — Маєте мапу? Давайте-но її сюди… — І він, не гаючи часу, взявся до діла.

Вони ходили селом дві години, розглядаючи всі ті приречені на знищення анахронізми та вишукуючи недоліки, яким мали намір покласти край раз і назавжди. Непіддатливий та відсталий селянин поговорив з ними про погоду; старий бідняк, на якого марно витрачається стільки коштів, човгав кудись подвір’ям шпиталю з чайником в руках, а підстаркувата пані-рантьє, під ногами у якої сиділа на землі старезна на вигляд, уся якась брезкла собака, жваво балакала з листоношею. Марк почувався так, наче раптом вийшов у відпустку, адже досі ходив отак англійським селом тільки на канікулах. Назагал йому тут подобалося. Він хоч і краєм ока, та все ж помітив, що у того відсталого селянина обличчя було інтелігентніше, ніж у Косера, а голос і поготів звучав значно приємніше. Старенька рантьє скидалася на тітоньку Джилі — коли ж то він востаннє про неї згадував? Боже, як швидко спливають роки… Симпатія до таких-от людей аж ніяк не була для нього чимось зовсім не зрозумілим. Втім, усе це жодним, бодай найменшим чином не відображалося на його наукових поглядах. Навіть якби Марк не працював у коледжі і був геть позбавлений честолюбства, то й тоді нічого не змінилося б. Здобута освіта вплинула на нього у достоту дивний спосіб: те, про що він читав і писав, здавалося йому набагато реальнішим за те, що він бачив на власні очі. Живий хлібороб — орач чи наймит на фермі — був усього лишень тінню статистичних даних про