Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Влада — на боці того, хто сміється? Єдиним бажанням, яке К’єркегор уві сні попросив здійснити богів, було, щоб сміх завжди був «поруч із ним»[68]. У відповідь боги не відповіли, а тільки розсміялися, що означало, на думку мислителя, їхню згоду. Такі двозначні гарантії піднімають самооцінку, але й дещо збивають з пантелику. На думку Фройда, сміх становить собою «коротке замикання думки»[69], або ж «вибух думки» (Мінський[70]), тимчасом як для філософської іронії, перипетії якої хвилювали К’єркегора, такий сміх є радше руйнівним і небезпечним. Іронія занадто тонка й інтелектуальна, щоб викликати щирий сміх. Як і Христос, Сократ, займаючись «повиванням думки», ніколи не сміявся. Він посміхався в бороду, але це інші речі. Отож який сміх мається на увазі?
Ерік Смаджа збирає численні пояснення сміху в три добре відомі загальні блоки: теорія почуття вищості (superiority theory), теорія контрасту й невідповідності (incongruity theory), теорія розрядки й вивільнення (relief theory), до яких додає зауваження Берґсона про посутньо соціальний характер сміху (його «природним середовищем» завжди є певна група), а також зауважує, що сміх є одним з афектів радості й задоволення, хоча слід розрізняти радісний і знущальний, глузливий сміх. Усі ці класифікації добре вивчені[71]. Але надзвичайно важливо, що ці відомі доктрини автор, крім психоаналітичних і антропологічних розвідок, доповнює даними етології та біології, якими гуманітарна спільнота звикла нехтувати.
Так, на сьогодні гіпотеза голландського біолога Яна Ван Гофа про філогенетичне походження сміху й усмішки визнана всіма науковцями з відповідної галузі й підтверджена численними дослідженнями. Згідно з цими даними, для вищих мавп, і зокрема найближчих до людини шимпанзе, властивий так званий протосміх, який виражає ігрову міну «розслаблене обличчя — розтулений рот», що задає морфологію людського сміху, а міміка приматів «мовчазне обличчя — оголені зуби» стала прототипом людської усмішки. Важливо те, що ця міміка сигналізує ситуацію гри, супроводжується псевдоагресією — удаваними бійками й переслідуваннями, — але без справжньої жорстокості й нападу. Е. Смаджа бере до уваги гіпотезу К. Лоренца, згідно з якою ці ігрові взаємодії агоністичного типу містили певну частку агресії, виправдовуючи це морфологією міміки (розтулений рот, вишкірені зуби), однак інші дослідники наголошують саме на специфічних для цієї міміки сигналах приязні та дружелюбності. Гра супроводжується удаваними (так званими ритуалізованими) укусами і жартівливими, безпечними покусуваннями й рухами. Партнер у грі ніколи не сприймає цю агресію як справжню. Отже, первісно сміх був насамперед сигналом «несерйозності» агресії.
У людських немовлят під час інтерактивних ігор, як «ку-ку», «лізе рак-неборак», про які згадує Е. Смаджа, також виникає лице-звукова реакція, схожа на сміх, що може розглядатись як онтогенетична паралель до філогенетичної ранньої форми сміху.
Звідси випливають і суттєві висновки для теорії комунікативної природи сміху, про яку також говорить Е. Смаджа. Проте, крім теорії комунікації Шеннона і Вівера та «третьої сфери гри й ілюзії» Віннікотта, якими він послуговується, треба нагадати поняття метакомунікації та зміни фреймів Ґреґорі Бейтсона, який сформулював свою теорію, теж спостерігаючи за грою приматів: «…я побачив, як дві молоді мавпи грають, тобто беруть участь в інтерактивній послідовності, в якій одиничні дії (сигнали) подібні, але не ті самі, що й у бійці. Спостерігачеві-людині було очевидно, що ця послідовність загалом не є “бійкою”, а також те, що для мавп, які беруть у ній участь, вона була “не-бійкою”. Це явище — гра — могло виникнути тільки в тому разі, якщо організми, які задіяні в ній, були здатні до певної міри метакомунікації, тобто до обміну сигналами, які б передавали повідомлення: “Це — гра”. [...] У ширшому вигляді висловлення “Це — гра” формулюється приблизно так: “Дії, в яких ми зараз беремо участь, не означають того, що б означали дії, які вони означають”»[72].
Отже, під час гри відбувається перехід на рівень метакомунікації, що означає подвійне повідомлення, в якому метакомунікативний знак суперечить самому повідомленню. Скажімо, якесь зле та неприязне повідомлення при веселій та несерйозній міні може абсолютно «зраджувати» й перекреслювати агресивний зміст. Ці знаки дуже добре зчитують тварини, однак люди — не завжди (доводиться вербалізувати метакомунікацію: «Я ж це жартома!»: Ma non è una cosa seria, за назвою комедії Луїджі Піранделло. Зрештою, сміх — це і є метакомунікативний сигнал, який повідомляє про несерйозність, грайливість, доброзичливість намірів.
Утім, вислів «Я ж це жартома!» не може не вносити грайливий безлад у ситуацію. За Бейтсоном, прийняття
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сміх. Біологія, психіка, культура», після закриття браузера.