Читати книгу - "Пожежник"

Почувся гучний тріск — лункий, розкотистий гуркіт, від якого здригнувся підлісок — і в Гарпер сильніше забилося серце. Вона озирнулася й пильно подивилася у ліс, туди, звідки вони прийшли. Їй було навіть уявити важко, що могло стати джерелом цього жахливого, оглушливого шуму.

Пожежник кинув короткий, зважливий погляд через плече, тоді взяв її за руку й повів далі вперед, тільки тепер дещо швидше. І провадив, наче нічого й не сталося.

— Тобі слід зрозуміти, що значна частка людей у таборі десь такого віку, як ніби посередині між твоїм та Елліним. Є кілька літніх людей, але більшості місце в школі. Майже кожен втратив сім’ю, бачив на власні очі, як їхні рідні згоріли живцем. Вони, коли натрапили на табір, досі були в шоковому стані; утікачі, що нетямилися від болю втрати і все чекали, коли й самі спалахнуть. Отець Сторі зі своєю дочкою Керол, тіткою Еллі, показали їм, що смерть — не єдиний вихід. Вони подарували їм надію, коли її бракувало, і цілком конкретну форму спасіння.

Гарпер уповільнила ходу. Частково, щоб дати відпочити ушкодженій щиколотці, і частково — щоб перетравити щойно почуте.

— Тобто? Як вони показали людям, що смерть — не єдиний вихід? Ніхто не в змозі навчити хворого на драконячу луску, як не померти. Це неможливо. Якби існувало лікування, якісь пігулки...

— Нічого заковтувати не потрібно, — відказав Пожежник. — Навіть їхню віру. Запам’ятай це, сестро Ґрейсон.

— Якби існувало щось, здатне запобігти смертям від драконячої луски, уряду було би вже відомо про це. Якби було щось дієве, справді дієве, щось таке, що змогло би подовжити життя мільйонам хворих людей...

— ...людей, чия шкіра уражена смертельною заразною спорою? Сестро Ґрейсон, ніхто не зацікавлений подовжувати наші життя. Чогось менш бажаного навіть уявити годі. Вкоротити їх — ось що послужило би на благо суспільства. Принаймні на думку здорової частки населення. Єдине, що нам достеменно відомо про людей з драконячою лускою: вони не спалахнуть, якщо всадити їм кулю поміж очі. Хвилюватися про те, що труп заразить тебе чи твоїх дітей... чи перетворить цілий житловий район на згарище, не доводиться. — Гарпер розтулила була рота, щоб запротестувати, але він лише міцніше стиснув її плече. — У нас ще буде час посперечатися про це. Хоча, попереджаю тебе, суперечки про це вже точилися. Особливо відзначився бідолашний Гарольд Кросс. Гадаю, його випадок поставив жирну крапку під цим питанням.

— Гарольд Кросс?

Він захитав головою.

— Облишмо це поки що. Я лише хочу, щоб ти зрозуміла: Том та Керол дали цим людям дещо більше за харчі та притулок, навіть більше за спосіб втамувати хворобу. Вони подарували їм віру... одне в одного, в майбутнє, в силу, якою вони наділені усі разом. Бути частиною гурту не так вже й погано, якщо ти свій, але кількасот шпаків розірвуть нещасну ластівку на пір’я, якщо вона перетне їм шлях. Думаю, для відступника табір Віндем може виявитися дуже непривітним місцем. Том — він доволі терпимий. Такий собі інклюзивний, сучасний, вдумливий релігійник, за сумісництвом — професор етики. А от його дочка, рідна тітка Еллі: вона й сама ще дитина, та більшість інших дітлахів створили довкола неї своєрідний культ. Вона, зрештою, співає пісень. Повір, у немилість до неї краще не потряпляти. Вона досить добра, ця Керол. Бажає добра. Але якщо вона тебе незлюбить, то боятиметься тебе, а вона небезпечна, коли налякана. Мені стає незатишно на саму думку про те, що може статися, якщо Керол колись відчує від когось загрозу.

— Я не збираюся нікому погрожувати, — промовила Гарпер.

Він посміхнувся.

— Ні. Ти не справляєш на мене враження людини, яка завдасть клопоту. Радше навпаки — принесе мир. Я й досі не забув той день, коли наші шляхи перетнулися вперше, сестро Ґрейсон. Знаєш, ти ж врятувала йому життя. Ніку. Ще й принагідно черепа мені вберегла. Пригадую, мені саме мали його проламати, коли ти втрутилася. Я у тебе в боргу.

— Уже ні, — відповіла Гарпер.

Попереду них, у темряві, зашелестіли й розсунулися гілки. З-за них виринула скромна делегація, яку очолювала Еллі. Дівчина важко дихала, її тендітне личко вкривав гарненький рум’янець.

— Джоне, що сталося? — запитав чоловік, що стояв одразу за нею. Голос у нього був низьким та мелодійним, і навіть до того, як побачити його обличчя, Гарпер уподобала Тома Сторі. Спершу вона розгледіла лише його окуляри в золотистій оправі. — Хто це в нас тут?

— Дехто корисний, — відповів Пожежник, та тепер їй було відоме його ім’я: Джон. — Сестра, міс Ґрейсон. Можете показати їй решту шляху? Я не лікар, але, здається, вона зламала собі щиколотку. Якщо ваша ласка, допоможіть їй дійти до лазарету. Я хотів би повернутися й зібрати її речі, поки ще є час. Здогадуюся, що невдовзі її оселя кишітиме представниками поліції та карантинного патруля.

— Отакої. Я можу допомогти? — промовив ще хтось із гурту. Чоловік зробив крок уперед, прослизнувши між Пожежником та Гарпер, і обхопив її рукою за талію. Гарпер сперлася на нього, поклавши руку на плечі. То був дебелий чоловік, щонайменше на чверть століття старший від Гарпер, з похилими плечима та сивим волоссям, що починало вже рідшати на маківці. Їй на думку спав постарілий та всім обожнюваний ведмедик Паддінгтон. Чоловік заговорив знову.

— Бен Патчетт. Приємно познайомитися, мем.

Серед гурту людей також виділялася жінка — низенька, тілиста, зі сріблястим сивим волоссям, заплетеним у кіски. Вона невпевнено всміхнулася, немовби сумніваючись, чи пригадає її Гарпер. Та, певна річ, Гарпер не змогла б забути жінку, що втекла з Портсмутського шпиталю, яскраво сяючи, немов сигнальна ракета що от-от готова вибухнути.

— Рене Ґілмонтон, — промовила Гарпер. — Я гадала, що ти втекла кудись, аби померти.

— Я й сама так гадала. Та в Отця Сторі були інші думки з цього приводу. — Рене взяла Гарпер попід руку, допомагаючи підтримати з іншого боку. — Ти так довго піклувалася про мене, сестро Ґрейсон. Для мене радість нарешті мати змогу доглядати за тобою.

— Як ти ушкодила собі ногу? — запитав Отець Сторі, повівши підборіддям, від чого тьмяне світло зблиснуло на скельцях його окулярів. Вперше Гарпер як слід роздивилася його риси — худорляве обличчя з запалими рисами, сива борода, і на думку їй зринуло: Дамблдор. Сама борода була, звісно, радше як у Гемінґвея, аніж Дамблдора, але ясно-блакитні очі за скельцями