Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

— Ну, а той твій, через кого весь цей цирк?

— Та то такий лантух! Як сказала йому, що Олексій про все дізнався — й дорогу забув. Відразу підібгав хвоста. Господи, де була моя голова?!

Свєтка розплакалася.

Лариса не втрималася аби не штрикнути подругу:

— А я тобі казала! Ну все, все. Досить рюмсати. Може, згодом все якось владнається.

— З боку воно легко радити. Як кажуть, чужу біду на воді розведу. От у тебе сина забрали — теж невелика радість. Ти що, не змогла якось владнати?

— Порівняла! І не збиралася. Це ж обов’язок перед Батьківщиною. Служитиме у флоті, на кордоні! Почесно й цікаво!

У Свєтки сльози наче враз просохли:

— Лорка! Я ж тебе скільки років знаю! Ти хоч мені про обов’язок перед Батьківщиною не наспівуй. Що, Сашко з дівчиною посварився? Щось я її серед гостей не бачу!

— Яка ще дівчина? — зло відрубала Лариса. — Згадала! Ну, зустрівся з нею раз-другий. А вона, як узнала, що чекати треба аж чотири роки, і ім’я його забула. То й добре — повернеться мій Сашко з армії, кращу знайде.

— Знайде чи ти йому знайдеш?

Лариса витримала паузу. Потому відповіла:

— Ходімо до гостей, забарилися вже.

Вже жеврів світанок, коли під вікном засурмили таксі. П’яненькі гості повиходили на двір, почали вмощуватися в салон двох автівок.

Сашко відвів убік Мишка.

— Ти пам’ятаєш, де Оленчин гуртожиток?

— Питаєш!

Сашко почав поспіхом інструктувати брата:

— Ми зараз всі поїдемо на вокзал, а ти побіжи до Оленки, віддай їй мого листа. Гаразд?

— Гаразд!

— Тільки мамі…- почав було Сашко.

Та Мишко навіть не дослухав:

— Та що ж я, маленький?

Сашко чуло обійняв брата:

— Ні, ти тепер залишаєшся за старшого. І Оленку захищатимеш замість мене. Домовились?

Мишко як зміг втягнув живота і молодечо відповів:

— Слухаюсь, капітане!

Надалі він залишився як не охоронцем, то хоча б зв’язковим між закоханими. Бо мати Сашка й чути про наречену сина не хотіла.

Хто з дівчат чекав хлопця з армії, має пам’ятати, що все життя у них точиться від листа до листа.

Вже з перших же тижнів запам’ятовуєш розклад роботи листоноші. З нетерпінням перебуваєш вихідний, зате у понеділок можеш отримати не один, а декілька листів. А коли листів кілька діб нема — то такого краще не зазнавати.

Оленка писала Сашкові кожного дня. Конверти обирала «авіа», аби швидше домчали до коханого. А натомість отримувала непоказні, без марки конверти з печаткою військової частини. І які ж вони були жадані й очікувані!

Якось Оленка принесла до бібліотеки цілий стос листів, аби зачитати найцікавіші новини від Сашка.

Марта Артурівна сказала доброзичливо:

— Навіщо діставати листа? Ти ж їх, мабуть, до останньої літери завчила?

— Та вони ж його рукою написані! То я наче торкаюсь Сашка!

— Зрозуміло. Що то значить: закохані.

Оленка була ладна розмовляти про кохання цілодобово:

— Марта Артурівна! А ви кохали в своєму житті?

— А як же? Звісно, кохала! — Очі старенької бібліотекарки затягнуло мрійливим серпанком.

— Ви чомусь ніколи не розповідали про коханого. Він… загинув на фронті?

— На фронті. Тільки з другого боку фронту.

Оленка пополотніла:

— Невже він… запроданець?

Марта Артурівна журливо відказала:

— Ні, він підпільник. А я була його дружина — спочатку за легендою, а потім закохалися одне в одного. Я ж німкеня, то фашисти мені довіряли. Я в кошику й документи підпільникам носила, і зброю. Косу розпушу, зверху кошика пляшку горілки виставлю — і через піст. Вони горілку хапають. «Шнапс, шнапс!» волають. А далі й не дивляться. Так на пару з чоловіком і боролися проти «нового порядку». Тільки ж ми списків не залишали. Ото ж після війни до таборів потрапили й винні, й невинні.

— То він в таборі помер?

— Ні, його розстріляли фашисти після доносу одного покидька. Був тут один — Федір Громов. Вродливий, гад. Тільки що шрам прямо через ліву брів трохи його псував.

Оленка замислилася:

— Дивно. І мама розказувала про якогось запроданця з понівеченим обличчям. То ви так більше нікого й не покохали?

— Не до того було. Як чоловік загинув, нікому стало підтвердити, що я працювала на підпільників. Ми суворо дотримувалися конспірації: знати тільки одну особу з підпільного ланцюжка. Командний склад міг знати декількох осіб. Отож бо як в 1944-му Миколаїв звільнили, я потрапила на десять років в трудовий табір. Відбула з них дев’ять, а в 1953-му оголосили амністію.

— Шкода. Вибачте, що нагадала.

Марта Артурівна примружилась:

— Облиш. Я ж не намарно в війну попрацювала — задля таких, як ти. А все інше… Відболіло вже. Та й згодом розібралися, реабілітували. Тільки часу не повернеш. Ну, то що ж твій Сашко тобі пише?

Оленка охоче відповіла:

— Пише, а як же! Пише, що потрапив в учбовий загін тихоокеанського флоту. Там готують молодших зв’язківців для кораблів і підводних човнів. Вчиться гарно, відмінник бойової і політичної. А ще йому надали форму. Він мені фотографію вислав. Хочете подивитися? Такий красень!

Оленка почала нишпорити в сумочці. Раптом у неї виник позив блювоти. Вона не стрималась і виблювала на підлогу.

— О, вибачте! — Сказала ніяково. — Що це зі мною? Зараз я все приберу! Зараз!

Прожогом збігала за ганчіркою і почала витирати підлогу.

Та Марта Артурівна вивільнила її руки, взяла обидві долоні у свої і пильно подивилася їй в очі.