Читати книгу - "Сусід"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якщо ще кілька тижнів тому я вмисно дослухалась до звуків за стіною, то тепер панічно боялася будь-що почути. Це було понад мої сили. На це було декілька причин. Для мене самої вже не було таємницею, що звуки любощів двох незнайомців перетворились для мене на тортури. Терер я знала цих людей. Знала жінку. Навіть подумувала чи не влаштувати мені яку шумоізоляцію.
Я любила сусідку. Любила трохи дивною, своєрідною любов’ю. Радше це була суміш любові, жалю, цікавості, заздрощів.
Так, так, я їй заздрила. Нехай в півслова, в півпогляду, півподиху, але я їй таки заздрила. Бо не я, а вона мала цього шармового чоловіка, на якого навіть бабці з лавочок і ті зглядалися. Бо не до мене, а до неї приходив щовечора. І не мене, а її цілував в уста, шию, плечі в бажанні догодити.
Отож бо й воно — любила ще й сусіда. Та не просто любила — закохалася до безтями як школярка. Навіть собі соромно признатись, а що вже комусь? Та й кому скажеш, кого отелешиш своїм одкровенням? Сусідському малюку, з яким ділимо кота, чи мо’ коту.
З острахом чекала на зустріч з Орестою. Ніяковію, як її бачу, немов підліток. Вкриваюся червоними кольорами, наче квітка (теж мені квітка в сорок років знайшлася). Від того й поводжу себе по дурноватому. А вона… вона ж то від мене іншого чекає… розради.
Довго думала і прийшла до висновку, що ніхто з нас в тому, що ми обидві в одного чоловіка закохані не винен. Якось так вже сталося. Мабуть, на то є причина… згори. Так себе вспокоюю, знаючи, що ось-ось надійде дівчина. Вона тепер часто приходить, мало не щодня.
— Вікторіє, знаєте, виявляється все не зовсім так, як ми собі уявляємо. Наші міркування можуть бути цілком помилковими. — З порогу.
«Господи, невже почула мої роздуми про неї, мене, Сашка? А, може, я не подумки про це міркую, а вголос», — похолола я від здогадки. Коли раптом тобі доводиться жити самій, то хто зна які звички можуть з’явитися.
— Цілком можливо. — Обережно відповідаю, ставлячи чайник на газ.
Стою спиною до гості, бо знаю — пямого погляду, коли що — не витримаю. Не ті нерви.
— Ні-ні. Ви навіть не знаєте наскільки я помилялась. — Чомусь сперечається дівчина. — Я була впевне, просто переконана, що в мене дуже-дуже мало друзів. А виявляється — вони в мене є!
— Пр що ти, Оресто? Ти така збуджена. Все добре? — Я не стримуюсь.
Дівчина також. І слово в слово переповідає про результати своїх походи в пошуках грошей на лікування сестри.
— Уявляєте? Ні, та це в голові не вкладається — чужі, зовсім чужі люди переводять на рахунок сестри величезну суму. Правда, мати мого колишнього одногрупника працює в бухгалтерії їхньої компаії, але все ж! Хіба ж це не чудо? Вікторіє, скажіть! Ви все ж трошки більше прожили і трошки більше бачили — хіба ж це не чудо? — легко торкнула за рукав, аби привернути увагу до своїх слів.
— Так-так. Чудо. — Механічно повторюю за нею, а сама подумки все частіше й частіше застрягаю в своєму минулому.
Попри мої бажання і обітниці, дівчина ненавмисно одним-однісіньким словом вертає мене туди, звідки я за будь-яку ціну намагалась втекти. Хто ти, дівчино?
— Правда, бувають дуже різні люди. Я ж цілими днями на роботі тільки те й роблю, що думаю куди б то ще позвонити чи кого б ще попросити про гроші. Якось потрапляю в установу, яка вже в своїй назві декларує допомогу тим, хто потребує. Знаєте що я чую в слухавку? Вікторіє, не повірите — «ми на смертників грошей не даємо.
Мені аж в грудя щось йокнуло. Дивлюся просто в очі, наче хочу побачити — як їй. Як їй насправді. Не те, що вона показує, навіть не те, що думає сама про себе. А те, що є, не залежно від того чи ми готові це прийняти. Не залежно від вміння зізнатися самим собі про існування чогось, що було є і залишитьмя невідємною частиною тебе.
Боюся й подумати — а що б відчула я, як би отак мені відтяли. Знаю лише, що другого разу б не винесла. Від першого не можу оговтатись. Мабуть, в житті кожен має одну-єдину можливість сяк-так прореагувати на дійсність. Наступного ж разу, нажаль — як кому повезе.
— Не зважай на них. В них робота важка. Ти ж розумієш, що туди кожен день телефонують з такими проханнями як в тебе. — пробую розмірковувати логічно, наче це може змінити жорстокість сказаного.
— Так-так. Я все розумію. — Раптом робиться такою втомленою і вичавленою, що, здається, зараз підкосяться руки-ноги і вона впаде горілиць просто отут, на столі. Посеред чужої кухні. Чи якщо мені подобається її Сашко я вже не чужа?
Ореста вихудла на тріску, але навіть в тій надмірній худобі бринить спокуслива молодість. Навіть тоді, коли її очі повні сліз, а серце розривається від смутку вся постать так і дихає свіжістю й весною.
Заки дівчина, впавши в зацепеніння, сиділа на хиткій табуретці з горнятком чаю в долонях я тихцем розглядала її. Кирпатий ніс. Якби ще трішечки більше загорнувся до гори, то був би потворним. Густі чорні брови, які ніколи не знали пинцету, майже сходяться на переніссі, що надає обличчю насупленого виразу. По азіатськи випнуті вилиці, обтягнуті смуглою шкірою. В криву посмішку складені трохи завеликі для такого делікатного обличчя уста. Ореста не користується косметикою. Губи обвітрені і потріскані. Хочеться торкнутися. До неї взвгвлі хочеться торкатись. Не дивлячись на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сусід», після закриття браузера.