Читати книгу - "Сусід"

Намагаюся дивитись на неї очима чоловіка. Очима Олександра. Наче нічого й особливого, але якийсь магнетизм, присутній не залежно від її бажання вабить і притягує.

— Я втомилась.

Дівчина схилила голову на долоні.

— Відпочинь.

А що я мала їй сказати?

— Як? Як відпочинь, коли вчора Марту поклали до лікарні, а Сашко почав пити?

— Що з дівчинкою?

— Ніхто не знає. Температура за сорок градусів уже другий тиждень… і трохи кашляє. Я відвезла її в лікарню, а вони сказали, що додому її не відпустять. Що маю робити?

Скинула на мене свої чорні очі — наче вкутала важкою задушливою пеленою.

Відрухово встала і пішла включати світло. Клацнув вимикач і на кухні стало жовто від розлитого сяйва. Та це не змінило настрою дівчини.

— Може я зумію тобі допомогти?

— Як? — Мало не кричить. — Мушу одночасно бути в трьох місцях: на роботі бо потрібно заробляти гроші, в дома, бо з Сашком коїться щось дивне — вже тиждень з ліжка не стає — п’є, і в лікарні, бо мала постійно мами хоче.

— Ти комусь про це казала? Хтось тобі може допомогти… хоч з чимось?

— Ні, не казала. Тобто казала, але не про все і не всім. Матері про доньку сказала, та й то — обережно, в неї ж… моя сестра. Про чоловіка не можу — соромно.

Вона до мене — «чому ти на ніч з малою не лишешся, а раптом дитині гірше».

Я їй — «сніданок мушу дитині приготувати».

Вона — «чому Сашко не приїде, їсти не привезе вам обом?»

Я — «він у відряджені — до Києва поїхав…»

А якщо позвонить, а він трубку візьме?

На роботі про малу сказала, а про чоловіка також ні. Не можу. Язик не повертається.

До друзів Сашкових подзвонила, а вони регочуть. Кажуть — сам вибереться. Таке вже бувало. А я й не знала. Про доньку нічого не кажу, бо їм не до неї. Власних не пильнують. Та й отаке…

— Важко тобі.

Що більше скажеш.

— Не знаю як з усім нараз раду дати.

— Мусиш приорітети розставити. Інакше… зламаєшся.

— Не зламаюся. Я сильна. Зуби зціплю і… викарабкаюсь.

— То зламаєшся по тому як викарабкаєшся. Коли вже буде геть по всьому. В людського організму є певні ресурси. Мусиш вибрати що для тебе є найосновнішим.

Розумію, що мої слова не добавляють оптимізму, але маю їй про це сказати. Маю…

— Мушу вибрати? Найосновнішим? Хто з них є для мене найосновнішим? Дитина? Сашко? Сестра?. Хто??? Хіба можна вибрати? Вікторіє! А ви б змогли? Ви б змогли?

Дивиться на мене і не бачить. На очах пелена зі сліз. Я холону. Чую як кров сповільнює плин. Змогла б. Змогла б. Але краще тобі, дічино не знати.

Й цього разу все склалося. Це вартувало мені кількох кілограмів живої ваги і жмут сивого волосся. Зате 20000 лягло до моє кишені. Зауважте — всі суми в доларах.

Ніколи не думала, що гроші можуть пянити більше від найміцнішого алкоголю. Я перебувала в своєрідній ейфорії. Своїх друзів, співробітників бачила наче через призму… радості. Попри те, що таки трохи схудла — виглядала чудово. Чоловіки оберталися за мною на вулиці, всміхались, пропонували каву. Я дуже швидко звикла до цього стану.

Коли подруги жалілись, що в них бракує грошей на нові мешта, мені тут же хотілось розповісти їм як просто заробити кілька сот тисяч, практично нічого не роблячи. Кількість недоспаних ночей, (червоні від безсоння очі в рахунок не йшли) і вони в твоїй кишені.

Собі ж нічого не купувала — берегла гроші. Купувати можна все підряд коли в тебе грошей нема, але коли з’являться кругленька сума, то її чіпати не випадає. Навпаки. Намагаєшся докласти до неї кожну наступну копієчку. Та й зрештою що мені потрібно?

Всіх сукенок не купиш, усіх мештів не переносиш. Без золота-діамантів прожити можна. Та й перед ким хизуватись. З мого середовища — звиклих пострадянських інженерів-інтелігентів на око ніхто й близько не міг відрізнити справжнього діаманту від гірського кришталю.

Володьку також наче хто підмінив. Став уважним — хоч до рани прикладай. Не зачіпається, до слів не придирається. Тулиться, треться, користуючись найменшою нагодою — торкається. Наче випадково, наче ненароком. Господи! Як же це приємно.

Вчора познайомив зі своїм найращим приятелем — Михайлом. Впродовж всієї вечірки не випускав моєї долоні. Так ніхто мене не шанував. Ще й на людях.

Додому вирішили йти пішки. Гарна ніч. Завтра неділя. Багато світла. Місяць — немов щойноспечена паляниця, пахне. А кругом зорі — жаринки, блимають. Як багатоокий звір. Щуриться.

— Дякую тобі. — Ніжність мене розпирає.

— За що? — Дивується.

Наче щиро.

— За те, що з Михайлом познайомив… За те, що долоні не випускав…

— Пусте. Кожен нормальний чоловік на моєму місці б так зробив.

— А то чому б?

— Кожнму було б приємно похизуватись яка розкішна в нього жінка. — І він промовисто подивився просто в очі.

Спинились. Цілувалися просто посеред дороги, наче підлітки, захоплені зненацька невідомою чуттєвістю. Збита з пантелику емоціями, що раптом нахлинули, втратила рівновагу. Похитувалась на високих підборах, а Володька впевнено тримав за талію. Навіть якби намгалась — то не впала б. Такими міцними були його обійми.

Господи! Як же мені добре! Отак би йшла в обіймах цього чоловіка хоч на край світу… Добре мені з ним… впевнено… спокійно.

Обернула до нього обличчя. Йде, дивлячись у