Читати книгу - "Дожити до весни"

невідступно крутилася думка: якщо той приїжджий чоловік і є Казьо (Казик? Казимир?), на якого передріздвяного вечора так нетерпляче чекав Тьоха, то він мусить бути живим. Не привид же його припхався наступного дня, ще на світанку, великою чорною із синім полиском машиною і нишпорив у хаті. А може… Може, й не в хаті, а під хатою, у погребі? Якщо він знав про її утримання… А якщо не тільки знав, а й сам підготував для неї ту смердючу пастку? Хтось же мусив поставити там ліжко та стіл, приладнати двері на міцних завісах, із новим замком на трьох штирях. Тьоха ж і картоплі зварити не вміє. Словом, готувався диявол. А тоді забрав її з гуртожитку, запроторив до погреба та звелів, щоб Тьоха стежив за нею. Але навіщо? Аби подарувати Анну «павукові», як ляльку чи плюшевого ведмедика? Чи як жінку?

Логічний ланцюжок раптом постав так чітко, наче хтось узяв і простягнув його перед нею, зав’язуючи вузлики на кожній події того грудневого вечора й об’єднуючи їх в один детективний сюжет. Кімната в гуртожитку – дивний присмак узвару (неначе скис, подумала вона тоді) – несподіваний сон, більше схожий на непритомність – пробудження в підземеллі. І тоді ж: пожежа на хуторі – жахлива смерть Луки – розпачливі звуки «червоної панни» в хаті над погребом. За всім цим стоїть одна людина. Одна й та сама. Вечірній візитер приїхав на Святвечір до Гайового на чорній автівці, щоб довершити свій лихий намір. Та Артем несподівано став боронити свою бранку, накинувся на нього з кулаками, заступив йому дорогу до хати, за що й поплатився. Ім’я того чоловіка – Казьо, Казимир.

Бідний Тьоха був лише інструментом у недобрих руках. Тепер він твердить, що вбив Казя і свою наречену, тобто її, Анну. Вочевидь, уперше в житті підняв руку на людину, а тоді сам на себе гріх повісив. Чи хтось повісив його на Тьоху, заклав у хвору голову думку, що він злочинець, убив аж двох людей. Для чого? Щоб мовчав. Так, щоб мовчав – і про Анну, і про її викрадача. От він і мовчить. І хтось із лікарів допомагає йому мовчати, змушує забути про все. Але ніякого вбивства не було. Вона жива. Жива! І той, хто побив Тьоху, а тоді відвіз до міста й здав до лікарні, безперечно, живий.

Хвилин п’ятнадцять – і Анна біля озера. Озеро не таке, як їхній Сомик, що в лісі неподалік хутора. Це велике, поросле густим верболозом. Наламала снопик зеленкуватих гілочок зі срібними котиками. Котики вже встигли добряче виставити й розпростати волохаті лапки – розкішні, із золотаво-жовтим пилком на тонюсіньких ворсинках. Тулячи їх до грудей, попрямувала до Старолісів.

Сільський цвинтар – між двома селами. Могил щороку додається, тож він усе далі відходить від Старолісів і наближається до Гайового. Лука не раз наказував, щоб коли він помре, поховала його біля Марійки.

«Ти не помреш!» – сердилася Анна. Вона не любила, коли він так говорив, боялася навіть подумати, що і його колись може не стати.

«Що зацвіло, те й опасти має, – усміхався Лука. – Такий закон природи. Ти ж у мене розумниця. Повинна знати».

Закони природи вона знає – не маленька. Але якщо вчинено беззаконня… Якщо той цвіт ще не мав опасти, а його обірвали… Як це зрозуміти і як із цим змиритися?

Біля могили бабусі Марії – жодного натяку на ще одне поховання. Розділила снопик котиків на дві частини. Одну залишила тут, а з другою рушила до краю цвинтаря, до свіжих горбиків. Так і є. Ось вона. Земля напровесні розмерзлася і трохи просіла, на дерев’яному хресті – металева табличка з двома іменами, написаними чорною фарбою від руки. Треба було б стерти своє, але чим? Хай, потім. Облаштується, підлікує руку, а потому відразу ж приїде й організує перепоховання.

– Прости, Луко! Обіцяю: ти не будеш сам!

Утім, він уже не сам. Десь там, в іншому світі, де немає болю і тривог, тепер усі її рідні разом. Самою зосталася вона.

Сльози в лікарняні подушки вже виплакала, а біль досі не викричала. Тут можна – ніхто не почує, не буде штрикати голкою в тіло, вприскувати подвійну дозу заспокійливого, щоб замовкла. Крик вирвався з неї і покотився над землею, відлунюючись від хрестів. Якась пташина, що досі спостерігала за Анною з берези із набухлими бруньками, злякано шугонула, стрімко злетіла вгору й зникла, наче розчинилася у повітрі.

«Може, це дідусева душа виглядала мене тут і тепер полетіла до неба», – подумала Анна.

Поклала решту котиків і пішла до автобусної зупинки.

Ненависть, як і любов, може бути стимулом до життя. Вона дає енергію і змогу вистояти. Вистояти, щоб поквитатися з тим, хто цю ненависть розбудив. Тепер Анна знала, що має зробити.

Поставити крапку в цьому жахливому детективі, сюжетні вузли якого вона розплутала самотужки, але мотивації так і не зрозуміла.

Розшукати того, хто його спланував.

Помститися йому за смерть Луки і за своє викрадення та страждання.

Повернути родинну реліквію – «червону панну», бо це єдине, що залишилося від тата, дідуся і всього її роду.

Закінчити училище.

Вступити до консерваторії.

Стати відомою скрипалькою.

Жити!

Була впевнена: Лука схвалив би таку програму, адже він так