Читати книгу - "Слово після страти"

В’язень тримався спокійно. В його великих, трохи навскіс поставлених карих очах не було ні остраху, ні цікавості. Він тільки на мить пильно подивився мені в обличчя й одвів погляд. Запам’яталася його велика голова, високе чоло, вольові зморшки біля куточків уст.

Конвоїри підвели його до щита, поставили спиною до столу. Лисий зробив якусь помітку в бухгалтерській книзі і грайливо клацнув двома пальцями. Гестапівець, що сидів за продовгуватим столом, трохи подався вперед, притиснув карабін до плеча і почав цілитись у потилицю в’язневі. Робив він це неквапливо, статечно, наче викопував звичайнісіньку роботу. Якби можна було абстрагуватися від усього, що відбувалося в цьому страхітливому підвалі, то гестапівця, котрий припав оком до прицілу карабіна, можна було б прийняти за звичайнісінького лаборанта, який старанно провадить дослід з мікроскопом: надто вже діловито вдивлявся він у проріз прицілу, паче вчений у скельце мікроскопа.

Враз в’язень різко повернувся обличчям до свого ката і рішуче вигукнув:

— Нєх жиє Польська! Смерть фашизму!

Гестапівець ще якусь мить зволікав, немовби чекаючи, поки в’язень виговориться, потім натиснув на спуск. Коротко й лунко прогримів постріл. В’язень упав. Біля його голови одразу ж зачервоніла калюжка крові,

Краус знову підійшов до мене й почав щось кричати. Та я вже не чув жодного слова, тільки бачив, як у його очах неспокійно поблискують маленькі сталеві кульки.

Знову розчинилися двері, і в підземелля, гупаючи кованими чобітьми, ввійшла група гестапівців. Вони швидко розібралися в дві шеренги. Ось на порозі показався в’язень в пом’ятому сірому костюмі, з блідим, вимученим обличчям і скуйовдженим льняним волоссям на голові. Він ішов неквапливо, високий і гордий. На його вустах завмерла презирлива посмішка.

За ним, припадаючи на ногу, дріботів хирлявий чоловічок. Він лячно позирав на всі боки і тіпався всім тілом, наче його била пропасниця. Третій був молодий, ставний і, видно, гарний із себе. Навіть синці на скронях і вилицях не спотворювали його вродливого обличчя. Атлетично збудований, він мабуть відзначався незвичайною силою, і тому наглядачі, не покладаючись на сталь наручників, обв’язали його ще й колючим дротом.

— Матка боска,— заговорив він голосно і, здавалося, навіть весело,— та тут у вас, панове кати, ціла людинобойня! Затямте, паскуди: ваші діти, внуки і правнуки проклинатимуть вас за бузувірства, які ганьбою впадуть на Німеччину.

Він говорив твердо, впевнено, без найменшої ознаки істерії, його басовитий голос одразу заповнив увесь підвал.

Мені здалося, що я десь бачив цього богатиря, десь чув цей голос, сповнений презирства до гітлерівських катів, «Невже Стасик?» — майнула думка. Та, придивившись пильніше, переконався, що то не Стасик.

Його першого підвели до лисого диспетчера, той для чогось видивився на в’язня, наче хотів упевнитись, що ніякої помилки не сталося, після чого зробив помітку в своєму журналі і кивнув наглядачам. Ті блискавично схопили молодого поляка під руки і потягли до стіни з гаками. Там підняли свою жертву і спритно почепили підборіддям на гострий гак, а самі відскочили вбік. На гаку в страшних конвульсіях забилося тіло, чути було моторошне харчання. Потім усе стихло.

Я знову втратив відчуття реальності всього, що відбувалося на моїх очах. Немовби з туману до мене наблизилося пісне обличчя Крауса, і скрипливий голос сказав:

— У тебе був час подумати. Признавайся! Мовчиш? Візьміть його.

Двоє гестапівців схопили мене під руки і потягли до зрешеченого кулями щита, поставили обличчям до нього.

— Лічитиму до трьох,— цідить крізь зуби Краус.— Не признаєшся, дам команду «вогонь!». Приготуватися! — наказав він стрільцеві.

Я різко повернувся спиною до щита і втупив погляд у гестапівця, який, притиснувшись плечем до приклада карабіна, незворушно цілився мені в голову.

Краус почав лічити по-німецьки:

— Айнс...

Гарячково намагаюся пригадати щось дуже важливе, що доконче мушу зробити перед смертю, і ніяк не можу пригадати. Ага, я ж не попрощався з матір’ю.

З того ж туману, що й Краус, до мене наближається скорботне обличчя моєї матері, і я у відчаї шепчу їй:

— Мамо, я хворий... Я дуже хворий! Прощай!..

Краус голосно вимовляє:

— Драй...

«Стривай-но,— намагаюся збагнути те, що відбувається.— До чого тут Краус? І що означає оте «драй»? Ага, це ж мене розстрілюють...»

Чорне вічко дула дивиться мені прямо в очі. Різко й противно лупає команда:

— Файєр!..

Сліпучий сніп полум’я б’є мені в обличчя. Я кудись провалююсь і в останню секунду помічаю, що в’язні, які висіли на гаках, разом із склепистою стелею підскакують угору.

Та, виявляється, не всі розстріляні помирають одразу. Я знову чую короткі, глухі постріли, хрипіння і ненависний голос Крауса. Потім відчуваю, як мене беруть за ноги і кудись тягнуть. Голова б’ється об східці, але я зовсім не відчуваю болю. Наче крізь сон примарилось: вони не помітили, що я живий. Отже, в мене ще є кілька хвилин. І хоч на життя не залишилося надії, чомусь здалося вкрай важливим розібратися в ці даровані долею кілька хвилин ось у чому: як могло статися, що мене, шістнадцятилітнього хлопця з України, який ніколи і нікому не зробив жодного зла, силоміць привезли в цю далеку Німеччину, мучать тут, катують, морять голодом і нарешті розстрілюють?..

Від яскравого електричного світла я заплющив очі, а коли розплющив їх знову, побачив у себе на грудях чорні, розпухлі пальці, під нігтями яких стирчали зламані сірники. Спершу ніяк не міг зрозуміти, що зі мною сталося і де я. Адже мене розстрілювали... Я обмацував голову, шукаючи дірки від кулі, а її чомусь не було. Це мене найбільше вразило. Чому ж я залишився живий? Мариться це мені, чи я й