Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

— Тепер нам море по коліна, — радів Дектярьов. — Андрію Чуракову присвоєно звання героя першого надглибинного підземохода ПВ-313. З таким обігріванням ми пройдемо крізь будь-яке переохолодження.

Четверта геосфера, як і передбачав Микола Миколайович, мала значну протяжність. Глибиномір відмітив уже дві тисячі кілометрів, хронометр відлічив сорок сім діб із дня старту. Щільність речовини дедалі збільшувалася, а її температура повільно спадала. Ще вісімсот, дев'ятсот кілометрів, і відбудеться нова стрибкоподібна зміна в мікроструктурі речовини.

Але яка?

П'ять чоловік занепокоєно чекали виходу корабля до земного ядра. Доба тягнулася за добою нестерпно повільно. На відпочинок тепер збиралися в кабіну водія. Перенесли туди постелі й влаштувалися навколо люка, що вів до порожнини бура. Пульт висів досить високо над підлогою, але затуляв собою світло.

— Наше становище буде по-справжньому похідне, — сказав Микола Миколайович. — Якби замість люка нас гріло вогнище, ми б у цих ковдрах нагадували доісторичних печерних людей. Може, заспіваємо, га?

— Ось чого справді нам бракує — музики! — підхопив Вадим, розгинаючи затерплу спину. Вже кілька годин він сидів над новим варіантом охолоджувальної системи. — Одразу б на душі полегшало. Ракетоплани завжди чують голос Землі, космонавтам навіть передають симфонічні концерти. Ми ж фактично відрізані од світу.

— Відрізані? Ну, ні! — розгнівався Дектярьов. — Особисто я ніякої відрізаності не почуваю. Ми на одній планеті з нашими друзями, з рідними. Що ж до музики, так! Я, голубе, теж не байдужий до неї. Та, щиро кажучи, мені змалку слон на вухо наступив. Валентине Макаровичу, може, ви заспіваєте?

— А, облиште ці жарти!

— Вам дуже кортить почути пісню? — запитав Скорюпін.

— Ось де, виявляється, приховується талант! — Дектярьов запустив п'ятірню в чуприну зв'язківця й безцеремонно повернув його до себе обличчям. — Ліричне сопрано?

— Та ні, ні, що ви! — засоромився Паша. — Я теж не співаю. — Щоки його порожевіли. — Я гадав, може, вам до вподоби, якщо заспіває дівчина.

— Дівчина?

— Чи, бува, не в кишені ти її сховав?

Скорюпін замість відповіді справді поліз до кишені комбінезона й обережно вийняв звідти невелику кругленьку коробочку. Там лежала магнітофонна стрічка.

— Що ж ти мовчав досі? — обурився Вадим. — Хто виконує? Які речі?

— Та ні, тут зовсім не те, що ви гадаєте, — Скорюпін потрапив у скрутне становище. — Тут записано голос моєї знайомої. Спочатку лист, а потім пісня. У неї дуже гарний голос.

— Хай буде твоя знайома. — Вадим втомлено махнув рукою. — В степу і хрущ м'ясо.

— Казна-що ти верзеш, Вадиме Сергійовичу, — спинив Суркова Дектярьов, — каже Павло, що дівчина гарно співає, значить, так воно і є. Давай, Павлушо!

Скорюпін кинувся до звукознімача. Він квапився, вставляючи стрічку, і пальці погано слухалися його. Навіть довідавшись про безвихідь, у яку потрапив ПВ-313, він не хвилювався так сильно, як зараз. Йому б давно скористатися апаратом, щодня він виймав з кишені заповітну коробочку, та все якось соромився.

Пропустивши кінець стрічки, на якому було записано лист, Павло ввімкнув звукознімач.

«Павлушо! — пролунав у кабінах дзвінкий дівочий голос, і Павло усміхнувся. — А тепер я заспіваю тобі пісеньку, яку ти примушував мене співати в Орлівці. Пам'ятаєш?»

Прозвучали перші акорди, виконані на електронно-музичному інструменті. Пожильці ПВ-313 підвели голови, завмерли. Здавалося, вони цілу вічність не чули ні музики, ні жіночого голосу. Разом із дівочою піснею до кабіни влетіли звуки рідного сонячного світу. Ці звуки, наче камінці, що падають у воду, сколихнули притуплені було почуття. Раптовий приступ туги змінився невимовною радістю. Хотілося плакати й сміятись водночас.

Це була популярна пісенька про місяць, що раптово виплив із-за хмар і перешкодив освідчитися в коханні астронавту, який має вирушати в перший політ… на Місяць!

Не дуже сильний, але чистий, приємний голос з великим почуттям виводив кожне слово, вкладаючи в нього особливе значення.

— Ще! Ще! — дружно закричав увесь екіпаж, коли голос змовк.

Пісню прослухали тричі.

— Де ж вона, ця співачка? — запитав Дектярьов Пашу.

— На Місяці.

— Ну, ну, адже я не хотів образити тебе, Павлушо.

— А я цілком серйозно, Миколо Миколайовичу, її призначили туди лаборанткою дослідної оранжереї. Таня — ботанік.

— Скажи, будь ласка! Ти майже в центрі Землі. Вона — на Місяці. І чого тільки не трапляється. Таня… гарне ім'я. Вона не приходила проводжати тебе?

— Ні. Я чекав її. Але вона, певно, затрималася у своїй місячній оранжереї. Ми цілий рік не бачилися. Ось перед самим стартом стрічку від неї одержав.

Пісня справила благотворне враження на екіпаж. Вперше, лягаючи спати, ніхто не глянув на глибиномір.

Вадим спав крайній від люка. Прокинувшись, він вистромив голову, щоб відчути тепло, яке йшло від труб.

Він усміхався — в пам'яті ще трималися картини сновидінь: Лена, пляж, яскраве сонце, теплий подих вітру…

Але що це? Від Вадимової безтурботності не лишилося й сліду. Не вірячи собі, він ривком перегнувся через край люка. Прислухався. Ні, слух не підводив його — бур працював. Він кинувся до приладів: ніяких змін у режимі дії апаратури не сталося. Тоді Вадим розштовхав Андрія.

— Ну, чого тобі? — невдоволено буркнув Чураков і повернувся на другий бік.

Вадим шарпнув його сильніше.

— Посунься до люка. Нічого не помічаєш?

Андрій відчув одразу, але не хотів робити квапливих висновків. Посидів кілька хвилин віддалік, потім знову присунувся до люка. Почали прокидатись інші члени екіпажу.

Всмоктувальні труби ставали холодніші, хоч двигун працював на тій самій потужності. Електричний смерч, як і раніше, розпиляв речовину і подавав її до камери