Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Але його власна теорія про незмінність середнього хімічного складу речовини із глибиною не справджувалася. Вміст важких елементів зменшувався. Ядра металів розпадалися, утворюючи ядра вуглецю, водню, кисню та гелію. Цей розпад не супроводжувався термоядерним вибухом. Три геосфери загальною товщиною близько двох тисяч кілометрів були надійною бронею, що міцно протистояла внутрішньому тискові, породженому тією ж бронею.

Таким чином, підземний корабель рухався серед неметалів, частина з яких за звичайних умов являє собою газоподібні речовини. Тут же вони не поступалися за своєю твердістю гартованій сталі. Навколо лежала товща металу кисню, металу водню і металу гелію.

Андрій з цікавістю позирав на прилади. Підземохід прокладав шлях з попередньою швидкістю, навіть трохи хутчіш. Але ж незвичайна щільність середовища, на думку механіка, мала б учинити більший опір, аніж кристалічні граніт чи базальт, і дещо уповільнити рух.

Біронт не міг до кінця пояснити механікові справжню картину взаємодії між буром підземохода й середовищем. Він і сам не знав багато чого.

— Я думаю так, — сказав він Андрію, — металоподібний стан речовини надзвичайно нестійкий. Бур знімає з нього тиск, відбувається миттєве випаровування, місцевий вибух. Але як розвивається випаровування… Це треба дослідити. У мене всього дві руки й одна голова… Я гадаю, швидкість руху з часом зросте помітніше.

Біронт давно став незамінним консультантом Дектярьова. Вчені об'єднали свої зусилля, їм треба було вирішити головне питання: як змінюються властивості речовини на внутрішній межі четвертої геосфери, там, де вона вже стикається з ядром, і якими явищами супроводжуються зміни цих властивостей?

Біронт і Дектярьов мерзли. В кабіні було плюс сімнадцять градусів. Вирушаючи в рейс, вони не захопили теплої білизни. Хто міг передбачити, що в ній буде потреба? А тонкий комбінезон грів погано.

Вадим уже не пропонував зупинити підземохід. Він (котрий раз!) сів за пульт, щоб вести далі розробку універсального варіанта системи охолодження. Примушував себе креслити один варіант схеми за другим, розмірковувати, вести розрахунки. З-під його рук виходили наївні рішення, які він тут же бракував. Вирвані й зім'яті аркуші поліпаперу летіли на підлогу.

Марні зусилля… Даремна й непотрібна праця. І все-таки Вадим не хотів повірити у свою слабкість. Бували моменти, коли він ненавидів себе або здивовано дивився на себе збоку й не впізнавав. У нього стільки сил, стільки енергії, чому ж він не може привести все це в дію?

Працюючи, Вадим не помічав холоду. Боротьба з самим собою — що може бути виснажливіше? Прокидаючись уранці, він ніби тягнув себе за комір до пульта, в ньому все стогнало від незвичного душевного напруження. «Але ти не посмієш здатися! — умовляв він себе. — Не посмієш!»

У кабінах тим часом спадала температура. Вона падала дуже повільно, але з невблаганною закономірністю: на градус із чвертю за добу.

«Може й справді зупинити підземохід, поки не пізно? — вагався Микола Миколайович. Дивився на Біронта, на Чуракова, на Суркова й міцніше стискав губи. — Ні, в боротьбі веселіше».

— Нічого особливого, — вголос підбадьорював він своїх супутників, коли температура знизилася до п'ятнадцяти градусів. — Цілком нормальні квартирні умови. У мене взимку ніколи не буває тепліше.

— Який одяг тоді на вас? — посміхався Вадим.

— Не пригадую.

Найбільше страждав від холоду Валентин Макарович.

— Накиньте ковдру, — порадив йому Микола Миколайович.

Атоміст скористався порадою, і незабаром його приклад наслідувала решта членів екіпажу.

… Температура спала до дванадцяти градусів. У Біронта почався нежить. Учений нестримно чхав. Йому бракувало носовичків, і, за порадою того ж Дектярьова, він скористався рушником. Микола Миколайович не міг без усмішки дивитися на свого напарника, взаємини з яким ставали все тепліші. З розпухлим носом, червоними очима, з рушником у руках атоміст справді мав жалюгідний вигляд.

Долаючи кілометр за кілометром, ПВ-313 наближався до центра землі. Бурхливо наростав К-захват електронів, зменшувався вміст вуглецю, кисню та гелію. Зате водню ставало все більше. Металічно твердий, темно-фіолетовий, він спричинював невідоме випромінювання й досі залишався самим собою.

— Послухайте, Валентине Макаровичу, — висловив міркування Дектярьов, — що ж це у нас виходить: якщо рухатися не до центра землі, а навпаки, то замість К-захвату можна буде спостерігати синтез легких ядер у важкі з одночасним народженням електронів.

— Авжеж! — підхопив Біронт. — Інакше й бути не може. Всередині землі міститься кухня, на якій готують усі відомі в природі елементи. Мені тільки незрозуміло, як ці елементи потрапляють до земної кори.

— А течії, Валентине Макаровичу! А течії!

— Течії в такому щільному середовищі… Не йму віри.

— І не тільки ви не вірите. Інакше мені нічого було б робити на ПВ-313. Течії дуже повільні. Одного людського життя замало, щоб їх помітити. Але вони існують. І горизонтальні, і вертикальні. Інше питання, що їх викликає. Навіть горизонтальні течії в літосфері — загадка для нас.

— Пригадую: Скандінавія підіймається на один і три десятих метра за століття.

— Еге, та хіба тільки Скандінавія? Ось вийду цілісінький з цієї халепи, — Дектярьов мрійно глянув на атоміста, — і все своє подальше життя присвячу рейсам до центра землі. У мене є припущення… А втім, не поспішаймо. Тепер можна буде дещо побачити на власні очі.

— Знаєте, це питання з вертикальними течіями в четвертій геосфері надзвичайно цікаве…

Яку насолоду знаходили тепер учені в бесідах один з одним, якими найзаповітнішими планами ділилися! Взаємна допомога з обов'язку чемності стала необхідністю. Всі геологічні зміни всередині землі й на її поверхні залежали від атомних процесів у центральних зонах і, зокрема, в четвертій геосфері. Але й атомні процеси, в свою чергу, не можна було витлумачувати, не знаючи геологічних особливостей планети. Тут геофізика й геохімія тісно перепліталися з атомною механікою. Праця обох учених ставала органічно неподільна.

Якби не заважав холод… За останні дві доби температура знизилася до десяти градусів. Андрій