Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

Але, кажучи це, він не дивився на Мак-Наббса. Він уп’явся очима в чорну цятку високо в небі. Раптом його рука підвелась і застигла нерухомо, немов заціпеніла.

— Он там! Он там! — вигукнув він. — Дивіться! Дивіться!

Всі погляди звернулись туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха, що ширяв у безмежній високості.

— Це кондор, — сказав Паганель.

— Так, кондор, — озвався Гленарван. — Хтозна? Він наближається. Він знижується! Почекаємо…

На що сподівався Гленарван? Чи не схибнувся він з розуму? Що означало його “хтозна”?

Паганель не помилився. Кондор вимальовувався дедалі ясніше. То величний птах, шанований колись інками [33] , цар південних Кордільєр. У цих краях він досягає надзвичайних розмірів і такої дивовижної сили, що, бува, кидає у прірви биків. Він нападає на овець, лошат і телят, які блукають полонинами, і, вчепившись кігтями в свою здобич, піднімається з нею на чималу височінь. Часом він шугає вгору на двадцять тисяч футів, тобто на висоту, недосяжну для людини. Відтіль, невидимий і найзіркішим оком, цей володар надхмарних просторів пильно оглядає землю й примічає щонайменші дрібнички, дивуючи вчених-природників гостротою й могутністю свого зору.

Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

— Хтозна! — повторював Гленарван, невідривно стежачи очима за хижаком.

Велетенський птах надлітав ближче і ближче, то кружляючи, то падаючи прямовисно униз, мов неживе тіло, кинуте в повітря. Та ось він почав окреслювати широкі кола на висоті приблизно сто туазів над землею. Тепер кондора було чудово видно. Його могутні крила сягали завширшки понад п’ятнадцять футів, він плавно линув у просторі, ледь змахуючи ними, бо великим птахам властива у льоті спокійна велич, в той час як дрібні комашки, щоб утриматися в повітрі, тріпотять крильцями безперестанку.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив. Кондор спускався нижче, і вже видно було, що він націлився на невеличке неприступне плато, котре приліпилось на узгір’ї десь за чверть милі. Птах кружляв з головокрутною швидкістю, то випускаючи, то знову ховаючи страхітливі пазури, струшуючи коли-не-коли своїм хрящуватим гребенем.

— Це там! Там! — крикнув Гленарван.

Раптом блискавкою майнула йому в голові страшна здогадка.

— Що, коли Роберт іще живий! — вигукнув Гленарван і скрикнув, жахнувшись: — Стріляйте, друзі! Стріляйте!

Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами скелі. Збігла секунда, що здалася довгою, як віч-ніеть. Птах показався знову, літ його тепер уповільнився — він очевидно обважнів. Розітнувся зойк жаху: в пазурах кондора гойдалось недвижне тіло, тіло Роберта Гранта. Вчепившись в одежу хлопчика, хижак ширяв у повітрі на висоті близько ста п’ятдесяти футів. Він запримітив мандрівників і, намагаючись якнайшвидше відлетіти зі своєю важкою здобиччю, розтинав повітря дужими помахами крил.

— О! — крикнув Гленарван. — Хай краще тіло Роберта розіб’ється об ці скелі, ніж…

Він не закінчив і, схопивши Вільсонів карабін, силкувався навести його на кондора. Але руки йому тремтіли, зір затьмарився, він ніяк не міг націлитися.

— Полишіть це мені, — мовив майор.

І, нерухомий, спокійний, націлився певною рукою в кондора, що був уже футів за триста од нього.

Але не встиг він іще звести курок, як зненацька з глибини долини пролунав постріл. Білий димок знявся між двома базальтовими кручами, і кондор, якому куля влучила в голову, почав, кружляючи, поволі падати; широченні розгорнуті крила підтримували його, немов парашут. Не випускаючи своєї здобичі, він помалу осів на землю кроків за десять від крутого берега струмка.

— Наш! Він наш! — вигукнув Гленарван і, не дошукуючись, відкіля долинув рятівний постріл, кинувся до кондора.

Його друзі побігли вслід. Коли вони наблизились, птах уже був мертвий, а під його широкими крилами було сховане Робертове тіло.

Гленарван метнувся до хлопчика, видер його з міцних пазурів кондора, поклав на траві й припав вухом до грудей.

Ніколи ще з уст людини не зривався такий одчайдушний радісний крик, який вихопився у Гленарвана:

— Він живий! Він ще живий!

З Роберта миттю зняли одіж, побризкали обличчя свіжою водою. Хлопчик заворушився, розплющив очі, глянув навкруг себе й прошепотів:

— О, це ви, сер… батьку мій!

Гленарван не міг відповісти; задихаючись від хвилювання, він упав навколішки біля чудом врятованої дитиня й заплакав щасливими слізьми.

Щойно уникнувши однієї страшної небезпеки, Роберт потрапив під загрозу іншої, мабуть що не меншої: його мало не задавали в обіймах. Хоч який кволий він був, та кожен з його мужніх друзів забажав притиснути хлопчика до свого серця. Та, мабуть, доброзичливі обійми не згубні для хворих, принаймні Роберт від них не помер, а навпаки, немов подужчав.

По тому думки присутніх од врятованого звернулися до рятівника, і, природно, саме майорові першому спало на думку обдивитися навколо. За п’ятдесять кроків од струмка, край долішніх уступів гори, стояла нерухомо дуже висока на зріст людина. Біля її ніг лежала довжелезна рушниця. В цього незнайомого, що так несподівано від-кілясь тут узявся, були широкі плечі й довге волосся, підібране шкіряним ремінцем. Зріст його перевищував шість футів. Смагляве обличчя розмальоване червоним на переніссі, чорним на повіках, білим на лобі. Одягнений він був так, як мешканці патагонського пограниччя: на ньому був розкішний плащ із шкури гуанако, вивернутий пухнастою вовною назовні, зшитий струсевим сухожиллям і оздоблений червоними візерунками. З-під плаща виднілася інша одіж, із лисячого хутра, стягнута на стані, спереду з клинцем. На поясі висіла