Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Щоденник я здебільшого писав у темних киргизьких юртах, у глинянках сартів, а часто в іще незручніших місцях. Неодноразово бувало, що перед тим, як сісти писати, я проїздив верхи 10–12 годин важкими гірськими стежками і шляхами в пустелі. І мова, і стиль його були аж ніяк не викінченими й потребували перевірки. Однак із цього нічого не вийшло. Моя діяльність на посту голови Ради оборони в критичні часи, а також війна, що вибухнула восени 1939 року, завадили взятися до цієї справи. Отож Фіно-угорському товариству довелося опублікувати 1940 року нотатки й добірку фотографій без змін. Передмову було написано в лютому того самого року в Ставці фінляндської армії. У другій частині семеро науковців аналізують зібрані матеріали — археологічні знахідки, туркестанські рукописи, антропологічні вимірювання, речі, які ілюструють етнографію сартів, рукописи санскритом, давньотурецькою, монгольською та уйгурською мовами і метеорологічні спостереження. Твір закінчується моїми подорожніми мапами, які охоплюють загалом 3087-кілометровий шлях.

Мої спостереження — лише епізоди топографії певних територій, самобутності і звичаїв різних племен, процесу зміни китайського державного життя й суспільства, а також величезних труднощів, які поставали перед тими, хто хотів переродити Китай, — і вони зовсім не претендують на вичерпну картину життя на початку XX століття.

Китаєві були б знадобилися тверда влада, ефективні збройні сили, сучасні адміністративні й технічні кадри, а також нові шосейні й залізничні сполучення, але насамперед мир.

Цього всього йому не судилося мати. Незадоволена повільністю реформаторства новоутворена радикальна партія «Гоміньдан» перейшла 1911 року до неприхованої боротьби з династією. Південний Китай повстав і проголосив республіку. Здобувши владу, Юань Шикай, щоправда, на якийсь час повернув країні цілісність, однак 1912 року спровокував падіння династії і 23-річну громадянську війну. Усе це, як зазвичай буває, пішло на користь лише іноземним державам. Тибет став вільним, а Зовнішня Монголія перетворилася на російський протекторат, що його згодом і Радянський Союз не випускав із рук. У провінціях Хубей, Фуцзянь і Кіансі було впроваджено живучий комуністичний устрій, режисований Москвою. 1931 року, перед тим як партія «Гоміньдан» під проводом Чана Кайші встигла розгромити внутрішній опір, Японія почала експансію до Маньчжурії. Так розпочалася перша фаза завзятої боротьби, яка тривала і в межах Другої світової війни. Коли інші народи дістали мир, Китай втягнувся в нову громадянську війну, яка дійшла до свого завершення аж у часи, коли я пишу ці рядки, і під прапором комунізму призвела до диктатури.

Чотири десятиліття в Піднебесній не було миру. Отож перед нею стоїть завдання позбутися приблизно таких самих величезних хиб і здолати такі самі, якщо не більші, труднощі, як і ті, що на них звернув увагу один спостерігач-іноземець на початку нашого століття. Утім, говорячи про ці проблеми, треба наголосити, що сам китаєць бачить їх з геть інакшого ракурсу, який важко сприйняти іноземцю. Мабуть, не помилявся той англієць, який, пропрацювавши 30 років на державній китайській службі, сказав: «Хто пробув у Китаї три тижні, готовий видати книжку, хто пробув три місяці — брошуру, а той, хто прожив там тридцять років, розуміє свою необізнаність і мовчить».

3. Перша світова війна на Східному фронті

Від серпня 1914 року до березня 1917 року

7 років у Польщі. — Російські збройні сили на порозі великого герцю. — Початок війни і бої в Польщі й на Галичині восени 1914 року. — Служба командиром дивізії на Галичині. — Невдача 1915 року та її причини. — Оборонні бої і наступальні дії 1916 року. — Румунія — союзник. — Операції в Трансільванських Альпах. — Аудієнція при дворі імператора і відвідання Гельсінкі.

Упоравшись зі звітами й формальностями, пов’язаними з азійською поїздкою, я подався восени 1908 року в коротку відпустку до Фінляндії, а звідти до Швеції, щоб побачитися з братами. Життя цивілізованої людини після дворічного дорожнього тягаря дало бажану полегкість, і рідко коли я насолоджувався порою відпустки так, як тоді.

Повернувшись, я невдовзі мав привід порадіти: мені запропонували 13-й Володимирський уланський полк, дислокований у Новомінську, в самому серці Польщі. Я радо погодився на це призначення і, відповідно, на переведення до Польщі. Адже саме там у прикордонному містечку Каліш я 19 років тому розпочав службу в 15-му драгунському Олександрійському полку.

Новомінськ, розташований кілометрів за сорок на схід від Варшави, був маленьким містечком, де полк жив доволі ізольовано. Три попередні командири, одного з яких зараховували до найкращих кавалерійських офіцерів, не впоралися із завданням, і про полк уже ходили розмови, що ним нелегко командувати. Минуло три роки після Портсмутського миру, тому я сподівався побачити застосування у вишколі уроків війни — але не побачив. Полк, який належав до війська прикриття, не брав участі в Маньчжурській кампанії, і ніхто з офіцерів не вважав за потрібне поміняти своє мирне життя на тягар війни. Мене дивувало, що перебіг війни тут знаний лише в загальних рисах, а тактичним поняттям, які виникли в Маньчжурії, не приділено належної уваги. Нічого не було сказано про порожність бойовища й про позиційну війну, що їх зробили конче потрібними кулемети й швидкострільні гармати. Навчальний статут теж не оновився, і всі чудувалися, що я надавав стільки ваги вправлянню в стрільбі й використанню спішеної кінноти.

Утім, виявилося, що інспектор кавалерії оцінив мою працю: два роки по тому я дістав пропозицію обійняти командування дислокованого у Варшаві лейб-гвардії Й. В. уланського полку, який залічували до найліпших кавалерійських полків. Тамтешній командир мав ступінь генерал-майора. Ця посада була особливо жаданою, і призначення на неї стало для мене якнайприємнішим сюрпризом.

У гвардійських уланах я побув три роки, і мені там так сподобалося, що я відмовився обійняти пост командира 2-ї Царськосельської панцерної бригади (теж жадане місце) і волів зачекати, доки звільниться посада командира Окремої гвардійської кавалерійської бригади зі штаб-квартирою у Варшаві. На неї мене призначили 1914 року, після того як мою частину ґрунтовно перевірив інспектор кавалерії й висловив велику похвалу за рівень вишколу гвардійських уланів і загальний стан полку. У статусі командира бригади я мав приємність орудувати цією елітною частиною. Решта підрозділів були лейб-гвардії Й. В. Гродненський гусарський полк і кінна артилерія — обидва теж дислоковані у Варшаві.

Ще й понині я люблю згадувати про сім польських років. Зі службового обов’язку я й до переведення в Польщу відвідував кілька кінських розплідників польських поміщиків, а також двічі їздив у відрядження до Варшави від придворної стаєнної частини, аби перевірити організаційні заходи, пов’язані з майбутнім візитом імператора до Польщі. Знайомі в кавалергардії та міністерстві імператорського двору звели мене з