Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

«У Межі нечисть за визначенням маніяки й убивці»,— подумав Тюрин. Олександр Петрович зловив себе на думці, що віднедавна шукає виправдання для людиноподібних. Себе й інших хоче упевнити, що вид — не вирок. Люди подекуди не менш жорстокі вбивці.

Ще відтоді як почали знаходити обпечених жінок, Тюрин чекав на виклик. Що дивніший і жахливіший злочин, то пильніше шукають нечисть. Але Рапойто-Дубяго взяв справу собі. Наполіг, що підозрює людину. Бачив забагато злочинів людей, щоб у всьому відразу звинувачувати нечисть. «Але тут і його взяли сумніви»,— подумав Тюрин і слідом за Рапойто-Дубягом вийшов у сусідню кімнату.

— Ну-с? — Рапойто-Дубяго втупив злі чорні очі в зарюмсану покоївку, що сиділа у кутку.— Повтори все, що сказала мені, цьому панові.

Повновида дівчина голосно висякалася, обережно глянула на начальника і перевела погляд на Тюрина. Людина чи відживлений, в очах покоївки читався однаковий страх перед представником влади.

— А я шо, пане, я їй-бо ні духом! Учора, як годиться, подала вечерю. Пані ще не схотіли їсти. Як горлиця, сьорбнули консомахи, глянули на порожній стілець пана — і в сльози! — покоївка і собі зайшлася плачем.— Помогла розібратися голубоньці, замкнула вхідні двері й пішла до себе... От вам хрест, замкнула! — покоївка і справді почала ревно хреститися. Обидва поліціянти залишилися незворушними. На їхньому рахунку було чимало покоївок, які самі впускали вбивць до господарів.

— Кажи далі, мила,— м’яко підштовхнув Тюрин.

— Я, прошу пана, під ранок до вітру схотіла. Вийшла в коридор і побачила, побачила...— покоївка обіруч затулила рота, її очі налилися жахом. На якусь мить Тюрин вирішив, що допит обірветься. Зрештою вона голосно видихнула і прошепотіла,— побачила покійного господаря. Він випірнув зі спальні пані, перетнув коридор, відчинив парадні двері й вийшов надвір.

— І уявіть, ця дурепа повернулася в ліжко, і лише коли і по обіді мадам не встала, забила на сполох. Думала, привид до покійної приходив, і вирішила дати господині натішитися. Ні, ви таке чули — натішитися? Тільки у нас можливий такий бедлам,— на обличчі Рапойто-Дубяга застигло мовчазне питання.

— Привиди безтілесні. Не здатні вбити,— відчув його думки Тюрин.

— Може, магія?

— «Глиняне лице»? Не схоже. Були б сліди, та й хто зараз, направду, це уміє? Хіба перелесник? Хоча щоб аж таке... Дуже на них не схоже,— Тюрин замислено потер шрам на скроні.

— Ну-с, як то кажуть, вам і карти в руки,— перебив людополіціянт, заклав щипку махорки в ніздрю і затягнув старомодний кисет. А потім, як здалося Тюрину, з надмірним полегшенням чхнув, аж здригнулася пальма у важкій дубовій діжці.

— І ще одне, не знаю, чи згодиться,— Рапойто-Дубяго розвернувся у дверях,— але ця ідіотка-покоївка сказала, що господар був якийсь не такий. Рудий чи що. А Петроцький був чорний як циган. Я з ним служив.

II

Весь ранок Тюрин перебирав справи. Вбитих жінок нічого не пов’язувало, були різні за віком, зовнішністю, соціальним статусом. Першу знайшли тринадцятого вересня. Акурат у день виходу нового циркуляру «Щодо прав і свобод людиноподібних», підписаного на честь трьохсотліття правлячої династії. Нечисть зобов’язали доводити свою потрібність — мати легальну роботу й постійне місце проживання. Особливо потворним чи шкідливим рекомендували переїжджати до Таврійської губернії.

З нагоди урочистих святкувань у Києві почали виловлювати злиднів та інших волоцюг. Разом з дрібними злочинцями їх мали етапувати до Криму. Офіційно це називалося «переселення для проведення меліоративних та інших робіт з перетворення краю на придатний для життя людей». Але всі знали, що їх просто викидають у дику, не пристосовану до життя резервацію для видів-вигнанців.

Олександр Петрович добре пам’ятав 13 вересня — день підписання циркуляру. Молодь з Партії об’єднаної нечисті оголосила маніфестацію, закликала збиратися під Думою. Міську поліцію вигнали на вулиці. Їх з Топчієм змусили змішатися з натовпом. Озброєні козаки ледь стримували розпашілих коней, чекали на наказ, а Тюрин уявляв, як нагайка здере шмат синьої напівмертвої шкіри з його спини. Козаки не розбирали, хто на чиєму боці. Бачили пику нечисті — і рубали з плеча. Для них будь-який людиноподібний — ворог. Топчій, у якому вовкулаку не впізнати без перетворення, навіть радив Тюрину відсидітися у відділку. На щастя, заворушень не відбулося.

Того сповненого хвилювань дня у розкішному двоповерховому маєтку на Олександрівській знайшли п’ятдесятирічну удову генерала Хом’якова. Голою та спотвореною сірчаною кислотою. Розтин показав, що причиною смерті стало отруєння купоросною олією, яка у великій кількості потрапила до шлунка жінки.

За кілька днів у номері готелю «Франсуа» виявили тридцятирічну Аделаїду Мніх з такими самими слідами. Її чоловік — комівояжер компанії з виробництва швейних машинок «Зінгер» — перебував у відрядженні. І мадам мала намір зустрітися з коханцем — алконостом-куплетистом з «Шато-де-Флер». Його навіть затримали. Коли алконост проспався, виявилося, що він усю ніч провів за макао у мадам Гінди, чому знайшлися поважні свідки. Коридорний з «Франсуа» нібито бачив, як до номера заходив кавалер, схожий за описом на чоловіка небіжчиці. Але чорт третього порядку пан Мніх перебував за сто верст від міста і ледве встиг на похорон. Коридорний з чаркою не розминався, тож його свідчення поставили під сумнів.

Як написав судовий експерт, молодші жінки — Мніх і Петроцька — перед загибеллю мали статеві зносини. Тюрин погортав справу генеральші, але такого висновку не знайшов. І взагалі справа видалася йому підозріло куцою. Ніяких свідчень прислуги, якої, як на такий маєток, мало бути з десяток.

Перед Тюриним матеріалізувався гарячий чай. У носа вдарив солодкий аромат нявчиного збору. Біля чашки впало кілька насінин соняшника, які в ту ж мить згребла волохата рука вовкулаки.

— Нікуди ви без цієї погані, Парфентію Кіндратовичу,— пробурчав поліціянт, стріпнувши аркуш. «Удовицю я любив, подарунки їй носив. Носив сало, носив свічку, носив м’ясо, носив стрічку...» — незворушно наспівував Топчій. Його пику розпирало від гордощів, і Тюрин уже знав, що це значить.

— І що занюхали? Кажіть, а то ще луснете.

Топчій обтрусив лушпиння з кітеля і прочистив горло.

— Ясно що занюхав,— самовдоволено погодився околодочний.— Спершу по Катерининській. Мадам Жозефіна померла у своєму ліжку. Таки знайшов кілька крапель крові на білизні. Її. Пролиті у момент смерті.

— Що ще? — Олександр Петрович відсьорбнув чаю і примружив очі від задоволення. Куди там китайському сіну до збору поліських нявок!

— Ходив до Хомячихи. Мені її двірник трохи ребра не перелічив! Собак спустив. Чуєте, собак? Ще б вовків. Ті як кошаки