Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Вибач, Норіко, та, як на мене, і бамбук, і азалії тепер стали значно красивіші. Я геть не бачу, де вони, як ти кажеш, «асиметричні».

— Що ж, отже, батько починає втрачати зір. Або, може, це просто вияв несмаку.

— Несмаку? Оце вже цікаво. Знаєш, Норіко, моє ім’я зазвичай не асоціюється в людей із несмаком.

— Що ж, батьку, як на мене, — втомлено мовила вона, — бамбук несиметричний. І ти ще й зіпсував загальний вигляд, бо оце дерево над ним уже не так красиво звисає.

Якийсь час я мовчки дивився на сад.

— Так, — урешті сказав я і кивнув. — Тобі, Норіко, справді може так видатися. Зрештою, в тебе ніколи не було художнього чуття. Ні в тебе, ні в Сецуко. От Кенджі — інша річ, але ви, дівчата, більше схожі на маму. Я навіть пригадую, як ваша мати робила такі самі абсурдні зауваження.

— А батько в нас такий фахівець з обрізання кущів? Я й не знала. Вибач.

— Я аж ніяк не стверджував, що я фахівець. Просто дещо дивно, що мене обвинувачують у несмаку. Я до такого не звик, от і все.

— Що ж, батьку, гадаю, кожен має право на власну думку.

— Норіко, твоя мати була така сама. Вона завжди говорила перше, що їй спадало на думку. Хоча, думаю, це принаймні чесно.

— От у цьому батько розбирається краще за всіх, у цьому я не сумніваюся.

— Знаєш, Норіко, твоя мати іноді робила мені зауваження, навіть поки я малював. Вона часто намагалася щось прокоментувати і розсмішити мене. А потім і сама починала сміятися й зізнавалася, що не надто тямить у таких речах.

— Отже, щодо своїх картин батько теж завжди мав рацію, так виходить?

— Норіко, це безглузда дискусія. Крім того, якщо тобі не подобається, що я зробив у саду, будь ласка, іди і зроби все так, як вважаєш за потрібне.

— Це дуже люб’язно з батькового боку. Але коли, на твою думку, я маю це робити? У мене немає стільки вільного часу, як у батька.

— Норіко, що ти хочеш цим сказати? Я працював не покладаючи рук цілий день, — я сердито на неї глянув, але вона з втомленим виглядом продовжувала дивитися в сад. Я відвернувся й зітхнув. — Це безглузда дискусія. Твоя мати принаймні завжди могла це визнати, і потім ми разом над цим сміялися.

У такі миті мені дуже кортіло розповісти їй, яких титанічних зусиль я докладаю заради її щастя. Якби я їй таки все розказав, то вона точно дуже здивувалася б і, осмілюся припустити, навіть засоромилась би своєї поведінки щодо мене. Того ж самісінького дня, наприклад, я їздив у район Янаґава, де, наскільки мені вдалося з’ясувати, тепер мешкав Курода.

Зрештою, як виявилося, дізнатися адресу Куроди було не так уже й складно. Викладач образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі, варто мені було запевнити його у своїх добрих намірах, дав мені не лише його адресу, а й розповів, що сталося з моїм колишнім учнем за ці останні кілька років. Складалося враження, що в Куроди все непогано налагодилося, відколи його випустили з в’язниці наприкінці війни. Так улаштований наш світ, що роки за ґратами наддали йому честі, й певні групи людей дуже тепло його зустріли на волі і забезпечили всім необхідним. Отож у нього не виникло труднощів ні з пошуком роботи — він здебільшого давав приватні уроки, — ні з придбанням усіх необхідних матеріалів, щоб знову почати малювати. А потім, на початку минулого літа, йому запропонували посаду вчителя образотворчого мистецтва в коледжі Уемачі.

Може, це прозвучить з моїх вуст дещо парадоксально, та я відчув радість — ба більше, гордість, — дізнавшись, що кар’єра Куроди успішно розвивається. Хоча врешті-решт цілком природно, що вчитель продовжує пишатися успіхами свого колишнього учня, хай навіть якщо через певні обставини їхні дороги розійшлися.

Курода мешкав у поганому кварталі. Я довго йшов вузькими вуличками з напівзруйнованими житловими будинками, аж вийшов нарешті на забетоновану площу, яка радше скидалася на двір якогось заводу. І справді, по той бік площі стояло декілька припаркованих вантажівок, а трохи далі, за сіткою огорожі, перекидав землю бульдозер. Пам’ятаю, якийсь час я там і простояв, дивлячись на бульдозер, аж раптом усвідомив, що величезна нова будівля наді мною — це і є дім, у якому живе Курода.

Я піднявся на другий поверх, де двійко маленьких хлопчиків каталися туди-сюди коридором на триколісному велосипеді, і відшукав його квартиру. На перший мій дзвінок у двері ніхто не відповів, але я тоді був уже рішуче налаштований таки зустрітися з Куродою, тому подзвонив іще раз.

Мені відчинив свіжий лицем юнак приблизно років двадцяти.

— Мені дуже шкода, — поважно сказав він, — але пана Куроди зараз немає вдома. А ви, сер, його колега?

— Можна і так сказати. Мені потрібно обговорити з паном Куродою декілька питань.

— У такому разі, якщо ваша ласка, може, зайдете і зачекаєте на нього? Я певен, що пан Курода не забариться, і йому буде дуже прикро, якщо він з вами розминеться.

— Але мені зовсім не хочеться вас турбувати.

— Та що ви, сер. Прошу, заходьте.

Квартира була маленька, але, як і багато сучасних осель, без передпокою, тож вхідні двері і татамі розділяла лише невисока сходинка. Квартира мала охайний вигляд, на стінах висіло безліч картин і елементів декору. Крізь великі вікна, що, як я встиг помітити, виходили на вузький балкончик, у дім потрапляло багато світла. Знадвору долинав гуркіт бульдозера.

— Сер, я сподіваюся, ви нікуди не поспішаєте, — сказав юнак, поклавши для мене подушку. — Просто пан Курода ніколи мені не пробачить, якщо, повернувшись, дізнається, що я дозволив вам піти. Дозвольте мені заварити вам чаю.

— Це дуже люб’язно, — сказав я, сідаючи. — Ви студент пана Куроди?

Юнак хихотнув.

— Пан Курода, зі своєї доброти, називає мене своїм протеже, хоча сам я сумніваюся, що достойний такого звання. Мене звуть Енчі. Колись пан Курода давав мені приватні уроки, а тепер, попри його постійну зайнятість у коледжі, великодушно продовжує виявляти інтерес до моєї роботи.

— Справді?

Знадвору почувся гуркіт бульдозера. Юнак ніяково застиг наді мною, а потім вибачився й сказав:

— Дозвольте вас покинути, щоб приготувати чай.

Кілька хвилин по тому, коли він знову зайшов, я вказав на одну