Читати книгу - "Холодний Яр"

— Вот! Вот етот тоже за старшего бил — меня разстрєлять хотел... Попался — сволочь!

Було якось гірко-смішно і... соромно перед Чорнотою...

Виявилося, що відпущений нами увечері начміл добрався до села, взяв підводу й поспішивши до волості — викликав по телефону з Єлисаветграду цей полк кінноти.

З розмов у таборі він здогадався, що збираємося напасти на Н.-Миргород. Ця кіннота і батальон піхоти на підводах були вислані на виручку Н.-Миргородові.

Знявши з підвід, завели нас до будинку, у якому примістився штаб кінноти. Онищенко був на лісничівці ранений кулею в груди навильот і, стративши без перев’язки багато крови, — ледве йшов.

Через пів години взяли нас на допит. Командир полку, в якому відразу можна було розпізнати офіцера-москаля, поводився з нами досить чемно. Зате воєнком, рудий жидок з жирними червоними губами і гнилими зубами — верещав як божевільний і скакав до нас з револьвером.

Кажемо, як умовилися дорогою, що ми самостійна партизанська група, але командир сміючись показав нам посвідку з печаткою Холодного Яру, яку знайдено в портфелі Зінкевича. І у мене, і у Зінкевича забрали документи, які виявили, що ми були старшинами в українській армії. Не добившися від нас чогось для нього цікавого, командир десь поїхав, залишивши нас під «опікою» воєнкома.

Завели нас до приміщення, у якому був очевидно колись склеп. В кімнаті повно черноармійців. На декому із них завважую одяг, знятий з наших вбитих, що залишилися в степу. На пальці одного перстень, що його так беріг Йосип Оробко, як дарунок нареченої — галичанки. На одному моя біла кавказька шапка, яку я кинув підчас відступу до лісу, бо була за доброю ціллю для ворожих куль.

Вибравши кілька найбільше обдертих червоноармійців, воєнком підвів їх до нас і наказав, щоб ми роздягалися. Нам розв’язали руки. До мене підійшов веснянкуватий кацапчук у подраних штанах із шинельного грубого сукна та дамського крою «матроській» блюзці. Стягнувши чоботи і забравши в оберемок мою верхню одежу, він якийсь час задумливо колупав пальцем у носі.

— Здіймай, товариш, білизну теж.

Серце стиснулося. Кажу йому, щоби не брав у мене сорочки, бо це дарунок від дівчини, і я хочу в ній померти. Хвилину надумався.

— Ну — добре... Але кальсони скинь, бо у мене нема ніяких. Скидаю, і з тихою радістю, що Галіна сорочка залишається на мені — одягаю на голе тіло його подрані штани. У цей мент підійшов воєнком.

— О, у тебе сорочка «хохлацька» гарна! — скинь но мені її!

— Я вже скинув все. А сорочки не дам — хочу в ній померти.

Заверещавши, він підскочив і шарпнув застіжку коло ковніра сорочки.

Горяча хвиля підкотилася мені під серце й вдарила хмелем у голову. Несподівано для самого себе відводжу руку і з усієї сили б’ю кулаком по жирних губах воєнкома.

Ойкнувши, він полетів на підлогу, задерши ноги. Червоноармійці вхопили мої руки і скрутили їх назад. По хвилині воєнком піднявся, виплюнув з кров’ю із рота пару зубів і знову підскочивши — вдарив мене ручкою револьвера під праве око. Це було сигналом і з усіх боків посипалися вдари люфами та кольбами рушниць. Хтось вдарив збоку кольбою по носі, розбивши хряща. Хтось з другого — приліпив кольбою плашма по губах. Хтось на відмаш вдарив кулаком по лівому боці. Ребра і груди вгиналися під ударами. Кров бризнувши із уст і носа — вмить залила весь перед сорочки. Коли бити перестали, воєнком із злістю глянув на мої скривавлені груди і плюнув на сорочку ще й своєю кров’ю. Потім, приклавши до уст хусточку, показав на міґах, щоби зв’язали мені руки і ноги. Виконавши наказ, червоноармійці поклали мене в куті на підлогу.

Боліло звихнуте ребро. Нили потовчені груди. Одно око, після вдару воєнкома, відразу запливло і запухло. Друге слізило і запухло. Хлюпала в розбитому носі кров, яку що хвилини треба було спльовувати губами, що не хотіли слухатися. Мимо того, як це не смішно, — я почував себе щасливим, що полотно, якого торкалися руки Галі — торкається мого тіла. Що ніхто вже тепер не схоче здіймати з мене скривавленої сорочки.

Другого дня полк вирушив до Єлисаветграду забираючи нас з собою. Везли із пов’язаними руками й ногами. За одним селом зустрічаємо бричку, на якій їхав відпущений нами в Розуміївському лісі молдаван — візник начміла, та ще хтось із текою та револьвером через плече. Спостерігаю, що той другий — подібний з лиця до розстріляного мною Пірка. Скочивши з брички він схвильовано звернувся до командира.

— Товариш командир! Може везеш того, що брата мого розстріляв? — Дай я його сам застрілю та хоч очі йому перед тим виколю... Командир усміхнувшися оглянув нас.

— Дивись, упізнавай. Як що тут — то можу тобі, товариш Пірко, таку приємність зробити. Пірко-брат наблизився з молдаваном до двох возів, на яких ми лежали пов’язані. Молдаван став уважно оглядати нас.

— А де той, що у білій шапці кудлатій був, з срібною шаблею і кинжалом? Рудий необережно глянув на мене і в ту ж мить похапцем відвів погляд. Пірко це зауважив.

— Може цей? — показав він молдаванові на мене.

— Ні! Той був гарненький такий...

Мимо «грізної ситуації» в моїй душі пробігла усмішка. З запухлими й підтіклими кров’ю очима, з носом, що займав тепер півобличчя, з розквашеними губами навряд чи хтось міг признати мене «гарненьким».

Побачивши на одному із кіннотників мою білу папаху — молдаван зрадів:

— О-о! Це його шапка! Де він?

Кіннотник чванькувато свиснув.

— Цього, брат, я на полі власноручно закатрупив!..

Коли Пірко з молдаваном від’їхали в напрямку Ново-Миргорода, а ми рушили далі, — потерпаю, щоби вони, довідавшися від начміла, що я таки є між живими — не захотіли нас доганяти. І так, і так — смерть була неминуча, та не велика приємність, коли тобі перед смертю хтось буде виколювати очі чи вирізувати язика. Пригадую собі, що Чорнота «радив» зробити це молдаванові, коли я настоював, щоби його відпустити живим.

Погоджуюся в душі, що Андрій мав слушність, коли настоював, щоб розстріляти всіх трьох. Вони були і зосталися ворогами. (Пізніше я довідався, що селянина, коло хати якого ми їх зустріли, та батька козака із Розуміївки, що був тоді зо мною — розстріляли по вказівкам того мол давана).

Проїхавши ще пару кілометрів, полк став у балці. Командир під’їхав до наших підвід і