Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось чому я сповіщаю все це вам: мені видається, що ми зробимо велику помилку, нападаючи на аристократів лише за те, що вони носять діяманти або п’ють шампанське. Багатьом людям вони саме тим і подобаються, що вміють добре проводити час. Але я вважаю, що ми надто поступаємося, коли погоджуємося з тим, що приналежність до аристократії робить цих людей щасливими. Я пропоную вам серію статей, де спробую показати, що в деяких з цих величезних палаців царює похмура, нелюдська, і навіть диявольська атмосфера. Таких прикладів знайдеться чимало; а на початок годі й вигадати щось краще, як „Вухо Ексмура“. Гадаю, до кінця тижня мені вдасться віднайти всю правду про нього.
Завжди Ваш, Френсіс Фін»
Містер Нат задумався на мить, роздивляючи свій лівий черевик, а потім голосно, рішуче і без будь-яких ознак життя у голосі, роблячи наголос на кожному складі, промовив:
— Міс Барлоу, будьте такі ласкаві, надрукуйте лист містерові Фіну.
«Дорогий Фіне, гадаю, це годиться. Рукопис повинен бути в нас у суботу.
Ваш Е. Нат»
Цей старанно опрацьований лист він вимовив, ніби одне слово; а міс Барлоу одним духом відстукала його на друкарській машинці, ніби це й справді було одне слово. Потім він узяв инші гранки і синій олівець, і переправив слово «надприродній» на «чудесний», а «розстріляли на місці» — на «зупинили».
Такою приємною і корисною справою містер Нат займався аж до суботи, яка застала його за цим же столом, коли він диктував машиністці черговий текст і працював тим самим олівцем, виправляючи першу статтю Фіна. У вступі Фін накинувся на аристократів за їхні лиховісні таємниці, дух безнадійності та розпачу. Все це було написано у чудовому стилі, з влучними висловами, та редактор, як і годиться, доручив комусь поділити текст на малі частини з яскравими підзаголовками, щось на штиб «Знатна дворянка й отрута», «Жахливе вухо», «Круки у своєму гнізді» і так далі, використовуючи всі можливі варіянти. Потім Фін детально переповідав легенду про «Вухо», про яку він згадував у першому листі, а щойно тоді поділився власними відкриттями:
«Я знаю, що серед журналістів прийнято розмішувати закінчення розповіді на початку статті й робити з нього заголовок. Я також знаю, що журналістика часто зводиться до того, щоб інформацію „помер лорд Джонс“ сповістити тим людям, які до того навіть не підозрювали, що лорд Джонс взагалі колись існував. Я вважаю, що це, як багато инших журналістських звичаїв, не має нічого спільного зі справжньою журналістикою, і що у цьому випадку „Дейлі Реформер“ повинна показати гідний приклад для наслідування. Я маю намір висвітлювати події такими, якими вони є насправді. Також я назву справжні імена дійових осіб, і багато хто з них готовий засвідчити достовірність моєї розповіді. А що стосується заголовку та сенсаційних узагальнень, то ви отримаєте їх на завершення.
Отож, я йшов доріжкою для пішоходів, котра простягалася через чийсь фруктовий садок у Девонширі. Ця місцина всім своїм виглядом нагадувала мені про девонширський сидр, і, ніби навмисне, стежина привела мене до невеличкої таверни. Це була довга і низька споруда, насправді вона складалася з котеджу та двох комор, над якими була суцільна солом’яна покрівля. Вона була схожа на пасма коричневого та сірого волосся, яке виросло тут ще в доісторичні часи. Біля дверей була вивіска з написом „Блакитний дракон“, а під нею — довгий стіл. Такі столи часто можна було побачити біля кожної англійської таверни, ще до того, як непитущі вкупі з пивоварами занапастили нашу свободу. За цим ось столом сиділо троє джентльменів, які могли б жити сто років тому.
Тепер, коли я ближче познайомився з ними, то без особливих зусиль можу описати свої враження. Але тоді ці люди видалися мені примарами. Головною фігурою в цій групі був огрядний чоловік, що сидів у центрі, обличчям до мене. Він був у чорному одязі, з рум’яним, навіть апоплексичним, обличчям, високим лобом і насупленими бровами. Коли я уважніше придивився до нього, то й сам не міг збагнути, чому його особа наштовхнула мене на думки про старовину. Можливо, таке враження на мене справив крій його білого комірця і ще глибокі зморшки на лобі.
Ще важче передати враження, які на мене справив чоловік, що сидів з правого боку столу. Правду кажучи, вигляд у нього був цілком буденний, таких можна зустріти на кожному кроці. Кругле обличчя, темне волосся, короткий ніс, схожий на картоплину, він також був одягнений у чорну сутану, щоправда, строгішого крою. Як тільки я побачив його капелюх з широкими, вигнутими крисами, який лежав на столі, я відразу зрозумів, чому його вигляд нагадав мені про старовину. Це був католицький священик.
А третій чоловік був, напевно, головною причиною моїх дивних вражень. Він сидів з протилежного боку столу і не виділявся ані зростом, ані одягом. Його худющі кінцівки щільно обтягували вузькі рукави та штани. Обличчя у чоловіка було бліде, навіть жовтувате, ніс — орлиний, він видавався похмурим також тому, що запалі щоки були підперті старомодним комірцем. А волосся, котре мало б бути темно-коричневим, насправді мало дивний тьмяно-багряний відтінок, а в поєднанні з жовтуватим обличчям воно видавалося навіть не рудим, а фіолетовим. Цей відтінок впадав у вічі особливо тому, що волосся було неприродно густе й довге, до того ж — було завитим. Однак, після ретельних роздумів, я прийшов до висновку, що враження старовини робили високі бокали, кілька цитрин на столі та дві глиняні люльки. А також та історія, котра сягала давнини, адже саме через неї я прибув у цю місцину.
Таверна була відчинена. Я, як бувалий репортер, недовго думаючи, сів за довгий стіл і замовив сидр. Огрядний чоловік у чорному одязі був доволі обізнаним, особливо у тому, що стосувалося довколишніх пам’яток старовини; низенький чоловік у сутані був менш говірким, однак він видався мені більш освіченим. Ми розговорилися. Однак третій з них, підстаркуватий джентльмен у вузьких штанах, виглядав стриманим і зарозумілим до тих пір, поки я не згадав у розмові про герцога Ексмура та його предків.
Мені видалося, що двоє моїх співрозмовників дещо збентежилися, зате третій відразу пожвавився. Він говорив стримано, а вимова свідчила про те, що я маю справу з освіченим джентльменом. Пихкаючи люлькою, він почав розповідати різні жахливі історії — про те, як один з Ексмурів повісив власного батька, а инший прив’язав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна», після закриття браузера.