Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

себто приватні підприємства; чи, швидше, ті, хто в нього вірить, — це партія переможених, на яких чекає не краще майбутнє, ніж якобітів в Англії після 1688 року». Тейлор, як завжди, перебільшував; у далекосяжній перспективі він помилився (але хто не помиляється?) і, ймовірно, здивувався б, дізнавшись про планувальний ентузіазм прибічників Нового курсу, яких було чимало в тогочасній американській адміністрації в Німеччині. Але на той момент він загалом мав рацію.

У чому ж полягало планування? Назва була оманлива. Якщо всі його прибічники і мали щось спільне, то це віру в посилену роль держави в соціальній та економічній політиці. Поза цим між ними існували великі розбіжності, зазвичай зумовлені виразними національними політичними традиціями. У Британії, де планування насправді практично ніколи не проводили, справжньою проблемою був контроль — над різними галузями промисловості та соціально-економічними послугами — через державну власність як самоціль. Таким чином, націоналізація — зокрема шахт, залізничних шляхів, товароперевезень і комунальних підприємств — та надання медичних послуг перебували в центрі програми Лейбористської партії з 1945 року. Іншими словами, економіка отримала новий «командний центр». Але не більше.

В Італії фашистські державні інститути, які встановили державний контроль над великими сегментами економіки, після війни залишилися практично неушкодженими. Зміна торкнулася лише політичних кольорів партій, що тепер користалися з промислової та фінансової потужності, якою вони володіли через контроль над компаніями й агенціями в державній власності. У Західній Німеччині після 1948 року економіка перебувала здебільшого в приватній власності, але за детальних та схвалених державою інструкцій щодо керівництва заводами, стосунків між роботодавцем та працівниками, а також умов праці й розподілу продуктів виробництва. У Нідерландах центральне планування супроводжувалося низкою різноманітних прогностичних приписів та вказівок для приватних підприємств.

У більшості країн Західної Європи державний сектор стрімко розростався, якщо вимірювати його зростання обсягом державних видатків або кількістю його працівників. Однак декларативне захоплення плановою економікою дало справжні результати лише у Франції. Як і в Британії, післявоєнні французькі уряди націоналізували повітряне сполучення, банки, тридцять дві страхові компанії, комунальні підприємства, шахти, воєнні заводи, виробництво літаків та гігантський концерн Renault (як покарання його власникові за військову допомогу Німеччині). Станом на травень 1946 року в державній власності перебувала п’ята частина всіх виробничих спроможностей Франції.

Тим часом 4 грудня 1945 року Жан Монне представив президенту де Ґоллю свій План з відновлення та модернізації. Через місяць для його виконання було створено Генеральний комісаріат, який і очолив Монне. Упродовж наступних місяців Монне запустив роботу Модернізаційних комісій для низки галузей виробництва (шахт, виробництва електроенергії, транспорту, будівельних матеріалів, сталі та сільськогосподарської техніки; пізніше до цього переліку увійшло нафтове виробництво, хімічні продукти, добрива, транспортні перевезення та синтетичні волокна). Комісії розробляли пропозиції та плани розвитку галузей. Рівно через рік після створення, у січні 1947 року, Комісаріат отримав свій перший національний План, одностайно затверджений урядом Франції.

План Монне унікальний. Він був витвором незвичайної людини[41]. Та найголовнішим було те, що це продукт політичної культури, яка вже прихильно ставилася до авторитарного способу ухвалення рішень та досягнення консенсусу через вказівки держави. Під його егідою Франція стала першою західною країною, яка поклала абсолютну відповідальність за економічне зростання та модернізацію на державну політику. План Монне значною мірою ґрунтувався на припущенні, що Франція матиме доступ до німецької сировини та ринків, тому історія його успіху — це частина наративу про відносини Франції з Німеччиною та рештою країн Європи в післявоєнне десятиліття: історія багатьох передчасних стартів, обмежень і розчарувань.

Перший план Монне був здебільшого нагальним заходом для подолання післявоєнної кризи у Франції. Тільки пізніше його розширили й адаптували до умов Плану Маршалла. Але основні риси французької післявоєнної економічної стратегії стали очевидні одразу. Французьке планування завжди було не більш ніж «орієнтовним»: воно лише встановлювало цілі, а не виробничі квоти. Цим воно кардинально відрізнялося від радянського планування, основною особливістю якого (і головною вадою) була вимога щодо чітко визначених та жорстких норм виробництва кожного товару в кожній галузі. План Монне обмежувався тим, що пропонував уряду стратегію та важелі впливу для активного досягнення кількох пріоритетних цілей. На той час це була напрочуд оригінальна спроба.

У Чехословаччині Центральну комісію з планування, властивостями та цілями подібну до комісії Монне, створили в червні 1946 року. Вона мала спрямовувати та координувати чималий державний сектор, націоналізований президентом Бенешем у 1945 році. За рік до комуністичного перевороту в Празі в лютому 1948 року 93% всіх працівників транспортної сфери та 78% виробничої вже працювали на державних підприємствах. Банки, шахти, страхові компанії, великі комунальні підприємства, заводи із виробництва сталі та хімікатів, харчові й переробні фабрики та всі великі підприємства були націоналізовані — 2119 компаній, які становили близько 75% усієї виробничої потужності країни.

Отож у випадку Чехословаччини націоналізація і державне планування економіки розпочалося задовго до комуністичного перевороту та справді відповідало політичним очікуванням більшості виборців. Тільки в лютому 1949 року, через рік після перевороту, Комісію з планування люстрували та перейменували на Державне планувальне управління із зовсім іншими повноваженнями. У решті країн регіону великомасштабні націоналізації, наприклад, такі, яких вимагав польський закон про націоналізацію, ухвалений у січні 1946 року, були роботою коаліційних урядів, у яких переважали комуністи. Але й тут не обійшлося без докомуністичного коріння: ще в 1936 році авторитарний уряд довоєнної Польської республіки започаткував «Чотирирічний інвестиційний план» із базовою системою централізованого директивного планування.

Головною метою планування в післявоєнній континентальній Європі були державні інвестиції. У часи гострої нестачі капіталу та колосальної потреби в інвестиціях у кожній галузі державне планування передбачало складний вибір: куди спрямувати обмежені державні ресурси та за рахунок чого. У Східній Європі в безумовному пріоритеті були основні витрати — на дороги, залізниці, заводи й комунальні підприємства. Дуже мало лишалося на харчування та житло, а ще менше — на медичні, освітні й інші соціальні послуги; і взагалі нічого — на споживчі товари не першої необхідності. Такий розподіл бюджету навряд чи міг сподобатися будь-якому електорату, надто в країнах, які роками терпіли злидні, тож не дивно, що внаслідок такого планування в умовах гострої нестачі ресурсів майже завжди рано чи пізно встановлювалась авторитарна влада та поліцейська держава.

Але ситуація не надто відрізнялася й на Заході. У Британії, як ми побачимо, люди мусили миритися з роками «економії», що були ціною економічного відновлення. У Франції та Італії, де майже не існувало сталого ринку приватного капіталу, усі великі інвестиції мусила робити держава — саме тому в першому Плані Монне акцент було зроблено на інвестиціях