Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

капіталу у великі підприємства за рахунок внутрішнього споживання, побудови житла та послуг. Політичні наслідки цього рішення було легко передбачити: уже в 1947 році Францію, як і Італію, розхитували страйки й демонстрації із застосуванням сили та постійно зростала підтримка Комуністичної партії і її профспілок. Свідоме нехтування сектором споживчих товарів та спрямування обмежених державних ресурсів у кілька ключових промислових галузей мало сенс для економіки в довгостроковій перспективі; однак то була стратегія з високим ступенем ризику.

Планова економіка безпосередньо спиралася на уроки 1930-х років: успішна стратегія післявоєнного відновлення мала зробити неможливим будь-яке повернення до економічної стагнації, депресії, протекціонізму, а понад усе — до безробіття. Ті самі міркування лежали в основі створення модерної європейської соціальної держави. У 1940-х панувала думка, що до політичної поляризації останнього міжвоєнного десятиліття призвела саме економічна депресія та її суспільна ціна. І фашизм, і комунізм розквітали на ґрунті суспільного відчаю, на величезному проваллі, яке розділяло багатих і бідних. Якщо йшлося про повернення до демократій, потрібно було розв’язати питання «становища людей». Як сказав Томас Карлайл[42] за сто років до цих подій, «якщо чогось не робити, одного дня це станеться саме по собі, але так, що це нікому не сподобається».

Але «держава добробуту» — соціального планування — була більше ніж просто профілактикою політичних заворушень. Наше теперішнє зніяковіння щодо понять раси, євгеніки, «дегенерації» та інших їм подібних затьмарює розуміння того, яку роль вони відігравали в європейській громадській думці першої половини ХХ століття: усерйоз до них ставилися не тільки нацисти. Станом на 1945 рік уже два покоління європейських лікарів, антропологів, чиновників зі сфери охорони здоров’я та політичних експертів брали участь у популярних дискусіях і полеміці щодо «расового здоров’я», зростання населення, охорони навколишнього середовища, працевлаштування та державної політики, яка могла їх забезпечити чи покращити. Існував широкий консенсус щодо того, що фізичний та моральний стан громадян — це сфера спільного інтересу, а відтак частина відповідальності держави.

Як наслідок, базове соціальне забезпечення в тому чи іншому вигляді було поширене вже до 1945 року, хоча й сильно відрізнялося за якістю та всеохопністю. Німеччина зазвичай тримала в цьому лідерство, запровадивши за Бісмарка, у 1883‒1889 роках, пенсії та програми страхування здоров’я, зокрема від нещасних випадків. Але в останні роки перед та після Першої світової війни інші країни почали її наздоганяти. У Британії зародки державного страхування й пенсійних програм започаткував ліберальний уряд Асквіта в першій декаді ХХ століття; і в Британії, і у Франції одразу після закінчення Великої війни (у 1919 та 1920 роках відповідно) були створені міністерства охорони здоров’я. Обов’язковий соціальний захист для безробітних, уперше запроваджений у Британії в 1911 році, ввела також Італія (1919), Австрія (1920), Ірландія (1923), Польща (1924), Болгарія (1925), Німеччина і Югославія (1927), а також Норвегія (1938). Румунія та Угорщина вже мали програми страхування від нещасних випадків та захворювань до Першої світової війни, а всі країни Східної Європи створили національні пенсійні системи в міжвоєнний період. Ключовим елементом у планах збільшити рівень народжуваності була допомога на сім’ю — ідея, яку країни, що зазнали під час війни найбільших втрат, утілювали після 1918 року з особливим фанатизмом. Вона була вперше реалізована в Бельгії (у 1930 році), потім у Франції (у 1932 році), а в Угорщині та Нідерландах — незадовго до початку війни.

Але жодна з цих регуляцій, навіть нацистська, не була втіленням усеохопної соціальної системи. А радше набором спонтанних реформ, кожна з яких була спрямована на розв’язання певної суспільної проблеми чи усунення очевидних недоліків попереднього ладу. Наприклад, різноманітні пенсійні системи та системи медичного страхування, введені в Британії, пропонували дуже обмежені засоби та поширювалися тільки на чоловіків, які мали роботу: їхні дружини та інші залежні особи не мали на них прав. У міжвоєнній Британії право на допомогу із безробіття надавали на підставі «перевірки засобів для існування». Остання, зі свого боку, спиралася на принцип «Закону про бідних» ХІХ століття про «найменшу відповідність» та вимагала від претендента на державну підтримку буквально продемонструвати своє зубожіння. На той час обов’язок держави гарантувати певну кількість послуг усім громадянам, незалежно від статі, працевлаштованості чи віку, ще ніде не був чітко прописаний.

Усе це змінила війна. Так само як Перша світова війна по своєму завершенні дала поштовх запровадженню змін у законах та соціальному забезпеченні — хоча б для того, щоб ним могли скористатися вдови, сироти, інваліди та безробітні в перші післявоєнні роки, — Друга світова змінила роль сучасної держави та пов’язані з нею очікування. Найвиразніші зміни відбулися в Британії, де Мейнард Кейнс влучно передбачив післявоєнну «жагу суспільної та особистої безпеки». Але всюди (за висловом історика Майкла Говарда) «війна та добробут були нероздільні». У деяких країнах харчування та медичне забезпечення під час війни навіть покращилися: мобілізація чоловіків і жінок для тотальної війни означала, що треба було з’ясувати їхній стан здоров’я та робити все необхідне для підтримки їхньої ефективності.

Європейські соціальні держави після 1945 року суттєво відрізнялися і засобами, які вони надавали, і тим, яким чином вони їх оплачували. Але деякі спільні риси були. Надання соціальних послуг стосувалося переважно освіти, помешкання й медичного догляду, а також міських зон відпочинку, пільг на проїзд у громадському транспорті, державної підтримки мистецтва та культури й інших непрямих видів допомоги держави, що піклується про громадян. Соціальний захист полягав передусім у державному страхуванні — на випадок хвороби, безробіття, нещасного випадку та небезпек, пов’язаних зі старістю. Кожна європейська держава в післявоєнні роки надавала або оплачувала більшість із цих заходів — якісь більше, якісь менше.

Важлива відмінність полягала в способі виплат нового громадського забезпечення. Одні країни отримували надходження через оподаткування та надавали догляд і послуги безкоштовно або з великими пільгами: таку систему обрали в Британії, де вона відображала тогочасне захоплення державною монополією. В інших країнах громадяни, становище яких відповідало суспільно визначеним критеріям, одержували виплати готівкою, а тоді самі могли заплатити за послуги, які обирали на власний розсуд. У Франції та в низці інших менших держав громадяни мусили самостійно сплачувати за певні види медичних послуг, але потім мали змогу отримати державну компенсацію більшої частини витрат.

Ці розбіжності відбивали відмінності в системах державних фінансів та обліку, а також свідчили про фундаментальний стратегічний вибір. Саме по собі соціальне страхування, навіть дуже щедре, у принципі не було політично радикальним заходом — ми бачили, як легко його ввели навіть найконсервативніші режими. Однак всебічні системи соціального забезпечення, по суті, означають перерозподіл.