Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

У ліфті тихо, лише скрип старих кабелів відлунням наповнює маленький простір.

- Чому цей ліфт такий крихітний? Більше на труну схоже, - невдоволено бурчить Золотарьов. Він явно некомфортно себе тут почуває. Немов боїться тісних просторів.

Я стою поруч з Артуром, який нетерпляче поглядає на цифри, що змінюють одна одну.

Я чомусь починаю нервувати, думаю про те, про що думати не варто, поки мої думки раптово не обриваються різким клацанням. Освітлення гасне, і ліфт зупиняється з моторошним скреготом між другим і першим поверхами. Потім на мить стає оглушливо тихо. Я навіть чую дихання Артура поруч із собою.

- Що не так? - Запитує він, підсвічує телефоном кнопки і тисне на виклик ліфтера, але нічого не відбувається.

Нас, як і раніше, оточує лише темрява і тиша застиглого ліфта.

- Здається, немає електрики, - підсумовую я і важко зітхаю. - У тебе є номер телефону охорони? Потрібно зателефонувати, щоб хтось нас дістав звідси. - Сама не помічаю як раптово переходжу з ним на "ти".

- Ти жартуєш? Хіба тут не має бути аварійне живлення? За технікою безпеки під час знеструмлення ліфт має автоматично спуститься на перший поверх і відчинити двері, щоб пасажири не потрапили в пастку.

- Цьому ліфту років двадцять. Коли його виробляли, про аварійне живлення навіть не чули, Артуре Романовичу, - закочую очі.

- І що тоді робити? Чекати до ранку, поки нас знайдуть? Навряд чи в такий час хтось ще є в офісі, крім охорони зовні.

Мені здається, чи в його голосі прослизнули нотки паніки?

- Зателефонуйте кому-небудь, нехай пришлють ліфтера. Це ж ваш завод.

- Зараз.

Він шукає потрібний контакт у телефонній книжці, підносить телефон до вуха.

На щастя, зв'язок тут ловить, інакше й справді була б імовірність просидіти в ліфті до ранку.

- Даниле Миколайовичу, я застряг у ліфті в адміністративній будівлі, надішліть кого-небудь. Я між першим і другим поверхом. Так. Швидше тільки.

Голос Артура звучить зло.

- Поруч із заводом тривають будівельні роботи і робітники пошкодили підземні комунікації з кабельканалом. За нами скоро прийдуть, - повідомляє мені підсумок розмови Артур.

- Ясно, - упираюся спиною в залізну стіну і втомлено зітхаю.

Між нами настає тиша, яка починає лоскотати нерви. Артур мовчить, я теж. Про що говорити не знаю.

Батьки, напевно, хвилюються. Уже пізно, а мій телефон усе ще розряджений. Я не сказала їм, що затримаюся на роботі.

- Вибачте, а можна скористатися вашим телефоном? Напишу мамі повідомлення, що трохи затримуюся, - запитую боязко.

- А з твоїм що?

- Сів, - знизую плечима в темряві.

- Ось, тримай, - простягає мені свій мобільний.

Я швидко набираю коротке повідомлення, відправляю на номер, який знаю на пам'ять.

- Дякую, - віддаю назад.

І знову між нами ця гнітюча, напружена тиша. Минає хвилина, дві, п'ять, а ми все ще в ліфті. Артур кілька разів брудно лається, я чую як голосно і прискорено він починає дихати.

- З вами все гаразд? - запитую я. - Вам недобре?

- Усе гаразд. Просто душно і твої парфуми надто солодкі. Аж голова від них паморочиться і нудить, - відповідає роздратовано.

Від його слів мене кидає в жар, а ще відчуваю моторошну злість, розчарування й образу.

- Ну, вибачте, що мої дешеві парфуми не відповідають стандартам вашого нюху, - мій голос зривається. Жар поширюється по всьому тілу. Хочеться якнайшвидше забратися з цього ліфта і подалі від Золотарьова.

Спеціально перед відходом із "мініатюрки" пшихнула на шию парфум, що мені так подобається. А тепер, виявляється, що смерджу для когось.

На щастя, наступної секунди чується чоловічий голос зовні.

- Артуре Романовичу, в якому ви ліфті? - це охорона, найімовірніше, примчала на виручку вельмишановному Артуру Романовичу.

- Тут ми, - глухо відповідає він.

- Ліфт поки не запустити, я розсуну стулки, а ви спробуйте вибратися з ліфта.

Чується скрегіт, Артур підсвічує темне приміщенні ліфта телефоном. Нарешті стулки відчиняються і в кабінку ліфта проникає яскраве світло від ліхтарика.

- Ну нарешті, - крізь зуби цідить Артур і присідає, оцінюючи щілину, через яку нам потрібно вибратися звідси. - Я перший.

Він із легкістю вибирається з кабінки ліфта, обтрушує одяг.

- Давай, Тетяно, я допоможу.

- Дякую, сама впораюся.

Не хочу, щоб Артур навіть торкався мене. І допомога мені його не потрібна. Нехай би на охоронця все залишив. А сам у готель їхав, чи де він там зупинився?