Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Штабс-капітана Таскіна шкодували всі солдати його роти. Жаль до болю було його й мені.

Тут я дістав прикре доручення. Треба було вночі виплутатися з гущавини лісу, де зупинився полковий штаб, дістатися на брук, мчати кілометрів десять бруком назад, знайти лазаретні лінійки й наказати головному лікареві — всі вільні сили кинути з лінійками до полку — рятувати своїх і ворожих поранених.

Ніч була знову понура, дощова, осіння ніч. Увесь ліс навколо ревом ревів од зойків поранених, темінь непробудна — шляху ніякісінького. Тисячу разів я проклинав день і годину, коли потрапив у самокатчики, ладен уже був докоряти й небіжчикові Таскінові, що спровокував мене на цю службу, бо тепер, крім свого, виснаженого голодом і втомою тіла, примушений був тягти поруч іще кількапудовий тягар — велосипеда з поналіплюваними на колесах брилами грязюки, продиратися крізь кущі, спотикатися на пеньки, чекати кожної хвилі, що якийсь недобитий німець ось-ось коли не кулею, то бомбою покладе тебе на місці…

З такими важкими думками плутався я лісом, поки вдруге не пережив того, що сталося було отам, із гусячим табуном.

Мій велосипед об щось запинився, я підняв і поставив ногу на передбачуваний горбик, той горбик виявився чимось м’яким, і раптом — нелюдський зойк недорізаної тварини з-під моєї ноги розітнув ліс, залунавши далеким одгомоном-луною геть-геть навколо. Я наступив на груди пораненому.

Тут уже я не присів, бо якась божевільна сила, що її родити може тільки пекельний жах, кинула мене стрімголов уперед, і я біг доти, поки та сила не вивітрилась у мені, поки, нарешті, за поворотом не пізнав стежки, що вела просто до брукованого шляху, куди мені й треба було.

З великими труднощами долізши до бруку, почистивши, скільки можна було, машину, я знайшов загін свого червоного хреста багато далі, ніж мені казано — аж на дві години пізніше, ніж, за наказом, мав знайти (на конвертах польових пакетів писалося: «приставити не пізніше… години… хвилин»). Це коштувало життя, напевне, не одному десяткові недобитих у лісі й попри брукований шлях.

А переговори з головним лікарем, що саме, засукавши рукава, в якійсь придорожній будці, різав одному-по-одному пораненим — животи, руки, ноги, груди, порпаючись просто на залитій кров’ю, як водою, підлозі, не вживаючи ні хлороформу, ні інших снодайних придоб, — переговори з лікарем відібрали ще не менше, як пів години. Нарешті, навантажені потрібними матеріялами й санітарами, лінійки — не помчали, а посунули, мов на волах на ярмарок, уздовж бруку в напрямку, де їх чекали сотні людей, яким і хвилина була дорога.

До штабу я до ранку не доїхав. Звернувши з дороги, якою ввесь час сунули нові сили, обози, гармати — туди, і недобитки людські — сюди, я притулився під якоюсь похиленою вербою і нестямно заснув.

Прокинувся на світанку з напівзамерзлим, задублим тілом, наскрізь мокрий, бо безперестанку сіяв густий, мов із сита, пронизливий осінній дощ.

Затямивши добре місце, де на-смерть був переляканий уночі, я на ранок, добираючись до полкового штабу, побачив того, з ким звела мене доля в таких незвичайних обставинах. Він уже захолов, не дочекавшися ні ворожої, ні, тим більше, своєї допомоги, лежав поперек якоїсь стежечки, скручені пальці однієї руки втопивши в багнюку, а другою рукою міцно вхопившися за груди, звідки вже давно перестала струмочком дзюрчати, зробивши велику пляму аж на живіт, чорна, запекла кров…

Це був підстаркуватий уже вояка-німець, із борідкою давно неголеною й рудуватими вусами, обличчя мав виснажене, робітниче; скляні очі його, широко розплющені, непорушно дивились на мене.

З непокритою головою я пройшов тихцем повз нього, і в спорожнілій душі тільки й склалася одна, беззмістовна, чудна фраза:

— Не докоряй… Я ж не вбивав…

Полізти йому до кишені, взяти солдатську картку, приховати її й колись (о, чи прийде те «колись»?), як кінчиться це божевілля, надіслати його родині — жінці, дітям (може у нього донька вже доросла, голубоока, як Матильда в Фрідріхсгамі?) і написати, що я бачив, як загинув ваш, діти, татко за «фатерлянд»?…

Тільки на одну мить майнула така думка, але невіра в те, що колись це все скінчиться, і що матиму щастя згадувати ці жахи, як щось давно-давно минуле, а ще більше — якийсь тваринний жах перед трупами, чи, може, невимовний жаль до живої недавно людини, ніколи не дозволяли мені доторкнутися до мертвого товариша в полі, і я й тут поспішив од нього, надівши шапку аж геть далі, коли вже почув, що холодний дощ із голови рясно стікає за шию й боляче лоскоче спину, і зупинився перед другим трупом, що простягся на ввесь свій довгий зріст поруч стежки, попри самій залізничній лінії. Він лежав ногами до мене, одягнений у чудового сукна форму, в добрих, навіть розкішних чоботях, а клясично правильне й напрочуд красиве обличчя його — молоде, чисто поголене, було дивовижно біле — за папір біліше.

Крапельки дощу, що густо засівав і колію, і ліс обабіч неї, і ці покинуті трупи, що більшість із них іще вночі корчилися в муках, сподіваючися допомоги, — крапельки дощу падали йому в розплющені і звернуті поглядом у сіре, невидиме небо, очі, і стікали звідти струмочками, мов гіркі сльози образи — «за що мене, молодого й такого дужого, кинуто отут на згнивання?» — здавалося, говорили ті болючі сльози.

Я потихеньку пройшов повз трупа, неначе побоюючись потривожити такий непривітний сон, а дійшовши до голови, несподівано для себе самого, голосно зойкнув, усе мені всередині затремтіло, дрібнесенько зацокотіли нервово зуби, і я вже цілий день не міг якось нагрітися, примусити заспокоїтися…

У цього нового знайомого шрапнельним уламком знесло ззаду всю черепну коробку, трохи вище лоба починаючи й на потилиці закінчуючи, знесло разом із усім, що було колись у цій буйній голові кенігзберзького гвардійця, і закинуло геть десь далеко від його власника. Черепна коробка була порожня, як горнятко… Тому й білий був такий цей кенігзберзький красунь-гвардієць.

Тисячі, а може й десятки тисяч трупів довелося мені бачити на полях Німеччини, понад Мазурськими озерами, в долинах Галичини й у Карпатських горах, а пізніше — в мирному степу Мадярщини, але цих двох — не забуду, поки житиму.

Тієї ночі мав я незвичайне навантаження. Од вечора до самого ранку ганяв із пакетами — від штабу полку до штабу бригади й назад, знову до штабу сусіднього полку, від нього — ще до дальшого, а від того знову —