Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А на ранок, зовсім близько від нашого штабу, трапилося таке.
Перед самою лінією наших, наспіх за ніч викопаних, окопів, що перетинали брукований шлях, де він круто звертав праворуч, несподівано з-за горбка з’явився німецький автомобіль. Мчав повною ходою. Пізнали, що це ворожа машина, не відразу. А коли пізнали, почали безладну стрілянину, а далі, на команду, рота вискочила з окопів, пробігла кількадесят кроків і вже брала машину просто на мушку. Авто зупинилося. Перший вискочив звідти шофер, але на крики зупинитися не зважив, побіг поза машиною й думав, мабуть, приховатися за насипом бруку. Тут його й догнала впевнено спрямована куля, і простягся сердега спочивати навіки. Вискочило троє пасажирів і встигли сховатися під мостом, звідки, коли вщухла стрілянина, вийшли, підійнявши вгору руки. Два офіцери німецького генерального штабу (шинелі з червоними підшивками) і провідник — старий-старий жид, якого силоміць узяли вони собі на цю ролю в Сувалках.
Офіцерів у нашому штабі прийняли шанобливо, нагодували й напоїли коньяком, посадили на свою машину (в німецькій кулі зіпсували мотора) і повезли в глибоке запілля, а провідника — тут таки, коло самого штабу, повісили на найближчому дереві, ще не встигли й тих офіцерів вирядити.
Невідомо, якими шляхами, а дійшов до нас зміст розмови з німецькими штабовиками. Вони, випивши й повеселівши, чистосердо оповіли, що цієї ночі, дякуючи вашому, панове, нехлюйству, з рук російського війська достоту вислизнуло цілі два німецькі корпуси (понад двісті тисяч вояцтва), що були замкнені в Сувалках, немов у пастці-западні.
І, очевидно, як вони казали, якийсь дурний недогляд, чи несвоєчасне виконання саме нашим полком наказу, віддало оце їх до наших рук, бо за їхньою дислокацією, шостий фінляндський полк у цю годину повинен був бути он там і там то…
Наказа про це полк пізніше справді дістав, але наказ, виходить, запізнився, а німці про нього знали…
З того приводу я розмовляв із Кольою Мухіном.
— Коли їхня правда, то для чого наші сили цілісіньку ніч ганяли — пересовували сюди та туди?
— Значить, треба було. Це мудрість не для нас.
— А коли б їм перетяти єдину стежку з Сувалок — найменше двісті тисяч німецьких солдатів було б обеззброєно, бо з Сувалок їм до найменшого опору розгорнутися було ніяк — це б, може, був початок кінця війні…
Мухін довго й пильно дивився на мене і, нарешті, зовсім несподівано видушив із себе слово:
— Слухайте, а чому ви — не однорічник? Непоганий би офіцер вийшов…
Сказати чесно, що всій моїй істоті до глибини душі бридка професія убивців, було небезпечно навіть в інтимній розмові з Кольою Мухіном, і я промимрив щось невиразне про невдалі іспити, і замовк.
Коля Мухін скептично оглянув мене ще раз і, здалося мені, зневажливо сказав:
— Да-а, так, значить, треба було. У нас тепер генералами не Куропаткини й не Алексєєви, та й спільників маємо непоганих…
Я знаю, що Мухін сам лаштувався стати офіцером. На найближчий поклик до школи прапорщиків вони, всі однорічники — перші кандидати.
А командування армією на нашому фронті належало славетному генералові Фогові. Тому самому, що недавно звернувся до всіх «братьєв-солдат» з багатозначною, шапкозакидальною відозвою:
«Солдати! Нехай кожен із вас уб’є тільки по чотири німці, і тоді наша армія винищить чотири німецькі армії, і ми переможно вступимо до Берліну. Пам’ятайте: кожен тільки по чотири німці. А хто захоче й більше — не забороняється…»
Відозва відгонила багато глибшими мудрощами, ніж було їх у військовій стратегії героя японської війни генерала Куропаткина, — така відозва тільки на безголових дурнів могла, може, справити якесь вражіння, але нам, прочитавши її, наказували кричати «уррра!», і ми кричали.
А незабаром найсвятіший синод узаконив появу славетної ікони «Божія Матері Августовскія», на спомин про блискучу нашу перемогу під Августовом: увесь ворожий німцям і їхнім спільникам світ захлинався з радощів перед нечуваною в історії перемогою над німецьким військовим чоботом, пишучи про багато десятків тисяч полонених, про десятки тисяч німецьких трупів.
А все це був великий пшик.
Багато пізніше виявилося, що післяавгустовська ніч, коли ото так нервово пересовувалися наші військові частини (діяли три корпуси: фінляндський, кавказький і сибірський), коли справді з петлі навмисне дали вислизнути двом німецьким корпусам, була ніччю повної компенсації німецькому військовому командуванню за справді втрачені під Августовом, у гарячому бою, півтори тисячі (тільки!) полонених, за рахунок тисяч наших трупів в Августовському лісі, де довго потім завивали вовки, коли ми покинули це місце й посунули в райони Мазурських озер.
То була ніч звичайної воєнної зради, запроданства штабу Фогової армії, за що потім повісили начальника штабу її, полковника М’ясоєдова.
В боях під Августовом і за Августов загинули: Петко Делі-Бошко, Йосип Гопфенкштанкт, загинув Ваня Лямін — один із серйозніших у восьмій роті хлопців, жвавий, енергійний і красунь на вроду; загинув фельдфебель Алексєїч, штабс-капітан Таскін, полягло більш як половина роти, а на зміну поляглим надходили й надходили все нові та нові невільники царського ладу, нові жертви ненажерному богові війни.
Прокляття війні!
Писар Шило не вправлявся з канцелярською роботою. Він уже часто використовував за помічника собі Хому Мельниченка.
А Хома не з тих, щоб на цьому заспокоїтися. Він уперто б’є на писаря.
ДО МАЗУРСЬКИХ ОЗЕР
Дорогу до Мазурських озер завойовували безнастанними боями.
А тут щодалі більше виявлялась цілком непридатною за тодішніх обставин наша служба — служба команди зв’язку на велосипедах. Не завжди бо можна було використовувати добрі німецькі бруковані шляхи для спішних переїздів од штабів до окопів, од окопів до штабів, до сусідніх полків тощо. Найчастіше було таке, що ніяк тими шляхами їхати не припадало, доводилося перебиратися просто розкислим од безперестанних осінніх дощів полем, ярами, лісами, і тоді наш єдиний засіб прискорити приставку дорученого пакета на місце призначення не тільки не допомагав, а й ставав на перешкоді.
Доводилося бо тягти не тільки на чоботях важкі брили брудного місива, а й на колесах давно нечищених, поіржавілих наших машин.
Про це ми не раз говорили своєму начальству, від наших заяв воно прикро відмахувалося, виконувати накази і своєчасно приставляти доручене вимагало суворо, і ми, самокатчики, почали вважати себе за найнещаснішу в полку службу.
За таких обставин Коля Мухін, моторист Боярський і симпатичний Фон-Лямпе щодалі більше спроневіряслися в наші загальні успіхи на фронті, Мухін гостріше й гостріше дозволяв
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.