Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Лізці стало зле, запаморочилось у голові, і вона почала зіпати, як риба на суходолі.

— Лізко, що з тобою? — Микола прокинувся, торкнувся плеча жінки. — Тобі зле? Швидку викликати?

— Не треба, — прохрипіла Лізка. — Дай водички і краплі... там, на підвіконні.

Чоловік підхопився, увімкнув світло, заметушився по хаті. Лізка помітила, як він розхвилювався і як тремтіли його руки.

— Ось, на! — подав їй склянку води з ліками.

Микола допоміг Лізці підвести голову, обережно вклав на ліжко, коли вона випила ліки.

— Лізко, дорогенька, як ти? Вже ліпше? — запитав він, турботливо вкриваючи її ковдрою.

— Так, дякую, — стиха промовила жінка, подумавши: — Яка ж я все-таки дурепа! Микола такий турботливий, а я навигадувала собі казна-що! Не треба було стільки детективів читати!

Розділ 32

Тамара відчула, що залишатися на самоті зі своїми думками нестерпно.

«Треба щось робити, бо збожеволію!» — вирішила вона. Жінка дістала з холодильника пляшку червоного вина, приклала її до гарячого обличчя. Прохолода заспокоювала. Думки більше не роїлися в її голові. Тамара повернула пляшку на місце, ввімкнула телевізор. За його бубонінням ледь розчула звук мобільника із сусідньої кімнати. Зраділа, побачивши, що дзвінок від Слави. Чоловік запитав, чим вона зайнята.

— Чекаю на вас, — не замислюючись, зронила Тамара.

— Незабаром буду! — охоче відгукнувся чоловік.

Цього разу Тамара запросила Славка до будинку.

— Ось так ми живемо, — говорила, показуючи кімнати. — Не багато, але й не бідуємо. Багато чого планували з чоловіком, але сталося не так, як гадалося... Я приготую чай.

Поки Тамара готувала чай, чоловік огледів кімнату. Ні на стінах, ні на столі, як зазвичай буває, не знайшлося жодної світлини ні чоловіка, ні дітей. Він хотів запитати про це, але вирішив не займати жінки, що й так чомусь нервується. Тамара запросила Славка до столу, де вабили ароматом бергамоту дві чашки гарячого чаю.

— Пригощайтеся! — Тамара поставила на стіл тарілку із порізаним рулетом.

Чоловік помітив Тамарин неспокій і, не знаючи, як її відволікти, взявся розповідати новий анекдот, який почув у магазині. Жінка сумно всміхнулася, сказавши:

— Смішно.

Слава почувався ні в сих ні в тих — його анекдот виявився таким недоречним! Становище врятувала сама Тамара.

— Знаєте, Славо, — почала вона, — чомусь згадалося, як ми жили в однокімнатній квартирі. Місця було мало, два дивани-книжки стояли по обидва боки кімнати. Звечора ми повинні були попити води, якщо хтось хоче, і збігати до туалету, бо коли дивани розкладали, між ними не залишалося проходу. На одному з них спала я з мамою, на іншому — сестра з Баулею. Уранці ми складали дивани, і тоді наша кімната здавалася великою. У такому обмеженому просторі усамітнитися було нереально, тож коли хтось потребував, щоб інші йому не заважали, він читав вигадану мамою лічилку:

Раз, два, три, чотири, п’ять!

Мене можна не шукать!

Я у шапці-невидимці

З вами разом й наодинці!

П’ять, чотири, три, два, раз —

Наша гра вже почалась!

Капелюх я свій зніму,

Маму швидко обійму,

Порахую до п’яти —

Відшукай мене і ти!

— Цікаво!

— Прочитавши лічилку, можна було спокійно робити свої справи: ніхто не займав, — продовжила жінка. — Промовити лічилку означало стати невидимим для інших, а слова «Капелюх я свій зніму, маму швидко обійму» вказували, що зі справами покінчено. Славо, я й справді довго вірила, що перетворююся на невидимку, прочитавши лічилку.

— Діти здатні вірити в дива, — зауважив чоловік. — Жаль, що дива закінчуються, коли людина дорослішає.

— Я вірила в дива до дня, коли загинула мама, — зізналася Тамара й розповіла, як її мати, злякавшись за доньку, голосно прочитала частину лічилки як наказ затаїтися. — Вона відчула небезпеку й попередила мене... Я сховалася, справді вірячи, що мене не видно, а потім, коли той чоловік поїхав, покинувши маму на дорозі, вискочила зі схованки, підбігла до неї, благала підвестися, навіть квіти до рук клала, але марно — мама не реагувала. Тоді я сховала каблучку до кишеньки, сіла біля мами та промовила: «Капелюх я свій зніму, маму швидко обійму». Я вирішила, що й далі невидима, а вона мене не бачить і не чує, тому й не озивається... Стомившись прохати, я почала повторювати: «Капелюх я свій зніму, маму швидко обійму». Я повторювала це знову й знову, гадаючи, чому ніяк не можу стати видимою. Не знаю, як довго це тривало, але коли мене забирала швидка, я ще повторювала ті слова... Навіть у лікарні...

— Не треба, — попросив Слава, побачивши в Тамариних очах непрохані сльози. Він пригорнув її. Схиливши голову йому на плече, вона заплакала.

— Вибачте, — схлипнувши, перепросила жінка.

— Томо, пропоную кудись сходити!

— Куди?

— Куди хочете! Можемо до кафе чи до ресторану зайти, посидіти.

— А якщо просто прогулятися?

— Згода! — сказав Слава.

Вони йшли вулицями надвечірнього міста, де все було схожим на кадри сповільненої зйомки: перехожі скидалися на прив’ялі квіти, автівки їхали на невеликій швидкості.

— Щось повинно статися, — тривожилася Тамара.

Її мучило відчуття небезпеки, що нависла чи то над нею, чи над усім тихим і спокійним містом.

— Довго пражила спека, має бути дощ, — припустив Слава.

— Я вже й забула, який він, той дощ.

— Подивіться он туди! — попросив чоловік і повернув її за плечі, вказуючи на небо.

Тамара побачила, як повільно сунуть темні дощові хмари, поступово натягуючи синю ковдру над містом.

— І справді! — Жінка всміхнулася. — Треба чекати на дощ!

— Заждіть мене, я на хвилинку! — вигукнув чоловік і поквапився до кіоска з квітами.

За мить він повернувся з букетом великих білих ромашок і подарував його Тамарі.

— Знаю, що вам подобаються лілії, але їх у вас чималенько, — пояснив він, виправдовуючись.

— Дякую! — зраділа жінка. — Справді, життя потрібно урізноманітнювати. Постійно лілії, лілії, лілії. Напевно, я мала б їх уже зненавидіти, але не можу. Славо, думаю, треба бігти додому, щоб нас дощ не заскочив посеред вулиці.

— Воля ваша, Томо! — погодився чоловік, обережно підставляючи їй лікоть.

Залишившись удома сама, Тамара поставила вазу з ромашками на тумбочку біля свого ліжка.

— Поспішила додому, а дощ