BooksUkraine.com » Сучасна проза » Лише секунда 📚 - Українською

Читати книгу - "Лише секунда"

159
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Лише секунда" автора Олексій Геращенко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 72
Перейти на сторінку:
вилетіла машина. Вона мчала на шаленій швидкості і врізалася у вівчарку. Я ахнув і підстрибнув на кріслі, стиснувши кулаки. Дівчина підбігла до пса, але було вже запізно. Вона впала на коліна і обіймала вівчарку за шию. Говорила з ним, але, здається, собака тільки й міг, що затуманеними очима дивитися на хазяйку востаннє. З білої легкової машини вийшов високий огрядний чоловік. Він оглянув бампер машини і почав кричати на дівчину і на собаку. Дівчина притулилася до собаки, обхопила його за шию і голосно плакала. Чоловік продовжував кричати і, здається, вже вимагав гроші на ремонт машини. Люди зупинялися на тротуарі і мовчки дивилися на те, що відбувається. Лише дідок із ціпком зробив крикуну зауваження. Я не чув виразно звуків через товсте скло маршрутки, але нескладно було зрозуміти, що дідка відправили додому нецензурною лайкою. Той похитав головою і пішов геть. Ніхто більше не заступився за дівчину. Ніхто! Я стискав кулаки від злості і уявляв, як зараз вискочу з маршрутки, кинуся на середину дороги, відштовхну гидкого здорованя і вдарю щосили кулаком в крикливий злісний рот. Водій закрив двері — і маршрутка рушила. Я озирався назад і не міг стримати сліз, оплакуючи разом із дівчиною її втрату, біль і несправедливість. Чому я не вийшов тоді? Я багато разів перед сном згадував цей випадок і думав: «Чому?!» І ненавидів себе за слабкість. Адже я побоявся. Злякався вийти, пробігти ці десятки метрів і захистити її. Я бачив цю несправедливість, але лише дивився на неї як глядач. Один із глядачів. Подивіться всі, я теж за дівчину! Чому я не зробив того, що мав би зробити? Чому не допоміг їй? Чому залишив плакати на асфальті з умираючою на руках вівчаркою?

Що відомо про це моєму щоденнику?

Я подивився на годинник і зітхнув. Час їхати додому і лягати спати. А завтра знову йти на роботу.

Це було якось дивно і неправильно — ходити на роботу, наче нічого не сталося, і думати впродовж дня про те, щоби знайти вдалий момент або дочекатися вечора і прочитати про себе в щоденнику, що звалився в твоє життя нізвідки. А може, не лягати спати сьогодні? Заварити собі міцної гарячої кави з гіркуватим присмаком, потягувати її, обпікаючи губи, і гортати сторінки щоденника, повільно вбираючи в себе кожне слово? Напевно, Юрко має рацію. Віддай щоденник іншій людині — і вона не зрозуміє, що ж тут особливого. Здається, кожна з прочитаних митей мого життя має сенс лише для мене. Чи є на цій планеті хтось, в чиїй душі вони так само відіб’ються, розіб’ються й розлетяться яскравими уламками, наповнюючи світ новими барвами?

Я їхав нічними вулицями Києва і казав собі: «Сьогодні прочитаю ще трохи. Але не все. Не потрібно поспішати».

Щоденник. У пошуках ідеальної жінки

Відеомагнітофони тоді тільки почали з’являтися, а ка­сет із фільмами майже не було. Ті, що були, — записані в поганій якості й озвучені голосом гугнявого перекладача. Утім, траплялися й справді класні фільми.

А ще були касети з відеокліпами. Їх я взагалі не любив. Крім однієї, на якій було записано концерт Мадонни.

Підліткова енергія тоді била через край, а невідступні думки про жінок нуртували кров, переповнену гормонами. Вона була найкрасивішою жінкою з усіх, кого я бачив. Я включав відеомагнітофон — і мені перехоплювало подих. Вона співала краще за всіх, вона танцювала краще за всіх, вона просто була найкращою з усіх. Всі однокласниці і молоді шкільні вчительки відійшли на задній план — я марив Мадонною.

Я будував подумки сотні історій про те, як ми могли би зустрітися.

Вона приїжджає в Радянський Союз з концертом і ви­бирає не Москву, а Київ. Просто тицяє пальцем в карту Радянського Союзу і каже: «Тільки сюди!» Громадськість вирує. Хтось жадає побачити її, хтось сичить, що навіщо нам ця розпуста замість своїх гарних голосів і пісень.

Проте всі чекають її, бо це — головна подія року.

Вона приїздить — і нікого більше не цікавлять похмурі люди похилого віку з політбюро, які вже й не обіцяють, що ось-ось побудують комунізм. Уся країна враз охає діві-дивній: показують наших співачок, які вміють співати не гірше, бабусі біля під’їздів засуджують її відверте вбрання, дружини сичать на чоловіків, які задивляються в телевізор.

А я стою перед Палацом «Україна» і сподіваюся, що у когось знайдеться зайвий квиток. Я перебуваю в центрі некерованою натовпу, не маю змоги зробити й кроку. Міліція не допускає людей до килимової доріжки. І ось натовп приходить у рух, мене кудись несе, і я думаю лише про те, щоби встояти на ногах. Мене стискає з усіх сил безладно рухомими тілами і викидає на металеву огорожу, яка падає, тягнучи і мене за собою. Я боляче вдаряюся об металеву решітку, лежу на червоному килимі і бачу білі жіночі туфлі, з яких визирають тонкі пальці ніг із нафарбованими сліпуче-блискучим лаком нігтями. Піднімаю голову і проводжу очима по струнких пружних ногах, намагаючись зрозуміти, що сталося. Наді мною здіймається величезний чоловічий кулак і, набираючи швидкість, рухається до моєї голови, бажаючи розбити мою свідомість вщент. Але тонка маленька ручка зупиняє його з криком: «Стоп!» І останній звук «п» в цьому слові не такий, до якого звикли мої вуха, не наш. Я піднімаюся поглядом вище, рухаючись гладенькою шкірою ніг до стегон, захоплюючи тонку смужку трусиків крізь розріз сукні, ще вище, до тонкої талії і м’яких повних грудей, туго обтягнутих яскраво-червоною тканиною, ще вище — до світлих повітряних локонів і, нарешті, до тих самих очей, в яких горить найсексуальніший з усіх вогнів. Вона усміхається мені, присідає поруч і ніжно вимовляє: «Хай!» З усіх боків нас клацають репортери, засліплюючи мене, а вона підносить вказівний палець до своїх вуст, неначе каже мені: «Мовчи!» Потім м’яко цілує його, ніжно посміхається і торкається ним вже моїх губ. Я чую квітковий запах її шкіри, відчуваю дотик і витягую губи назустріч, торкаючись його. Цей палець — посередник в нашому поцілунку. Тисячі спалахів осліплюють мене, а коли я відновлюю здатність бачити, то крізь пелену спостерігаю, як вона віддаляється. Боже, як вона йде! Маленька фігурка в оточенні величезних широкоплечих охоронців. Я дивлюся на натовп поглядом переможця, відчуваю заздрість і повагу в очах тисяч чоловіків, присутніх тут.

Наступною була Сальма Хайєк. Вона була справжньою латиноамериканською красунею, і той її танець на столі міг би тривати півфільму, та

1 ... 30 31 32 ... 72
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лише секунда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лише секунда"