Читати книгу - "Воно"

— Ти вбив мого брата Джорджа! Сучий сину! Байстрюче! Шльондри лайно! Покажися! Покажися!

Періщив град, жалячи їх навіть попри ширму з листя. Беверлі закрила обличчя руками. Вона бачила, як у Бена на щоках з’явилися червоні цятки.

— Білле, вернися! — розпачливо кричала вона, та її заглушив новий удар грому — він прокотився Пустовищем попід низькими чорними хмарами.

— Виходь, пиздото!

Білл накинувся на помпони, що висипали з холодильника, копаючи їх ногами. Він розвернувся й пішов до них, опустивши голову. Здавалося, граду він не відчував, хоча земля була вкрита ним, як снігом.

Білл не дивився, куди йде, і Стенові довелося схопити його, щоб він не налетів на колючки. Білл плакав.

— Усе гаразд, Білле, — сказав Бен і незграбно обійняв його.

— Йо, — відповів Річі. — Не переймайся. Ми не здрейфимо, — він обвів решту дикими очима, що сяяли на мокрому обличчі. — Чи хтось із вас уже обісрався?

Вони похитали головами.

Білл звів погляд і витер очі. Усі вони вимокли до рубця і скидалися на виводок цуценят, які щойно перепливли через річку.

— А з-з-знаєте, В-в-воно н-нас бо-боїться, — мовив він. — Я ц-це ч-ч-чую. Ч-чую, Бо-бо-богом клянуся.

— Гадаю, ти правий, — серйозно кивнула Беверлі.

— П-п-поможіть м-м-мені, — сказав Білл. — Б-бу-будь л-л-ласка. П-п-помож-жіть м-м-мені.

— Допоможемо, — відказала Беверлі.

Вона пригорнула його. Беверлі не здогадувалася, що її руки так легко обіймуть його, — він був дуже худим. Вона чула, як стугонить у його грудях, відчувала його серце поряд зі своїм. Їй подумалося, що жоден інший дотик не здавався їй таким же любим та сильним.

Річі обійняв їх обох і поклав голову Беверлі на плече. Бен зробив так само з іншого боку. Стен Юріс поклав руки на Річі з Беном. Майк завагався, а тоді однією рукою обійняв Беверлі за талію, а Білла — за тремкі плечі. Так вони стояли, пригорнувшись один до одного, тим часом як град знову перетворився на проливну зливу — зливу таку потужну, що вона здавалася новою атмосферою. Мигали блискавиці, співав грім. Невдахи мовчали. Очі в Беверлі були замружені. Вони стояли під дощем, притискаючись один до одного, і дослухалися до шелестіння листя. Це вона пам’ятала найкраще: звук зливи, їхню спільну мовчанку та невиразну скорботу від того, що з ними не було Едді. Ось що вона пам’ятала.

Пам’ятала, що значить бути зовсім юною та дуже сильною.

Розділ 18

«Вишенька»

1

— Окей, Скирте, — каже Річі. — Твоя черга. Ця руда краля викурила всі свої цигарки і півпачки моїх труїлок. Година вже пізня, панове.

Бен зиркає на годинника. Так, справді пізно — майже північ. «Якраз удосталь часу на ще одну оповідь, — думає він. — На ще одну оповідь, поки не пробила північ. Щоб ми не змерзли. [690] Про що ж вона буде?» Та, звісно ж, це лише жарт, і то не дуже добрий. Лишилася лише одна історія — принаймні, якщо йому не зраджує пам'ять, і це історія про срібні кулі: про те, як вони відлили їх у майстерні Зака Денбро ввечері двадцять третього липня, а потім скористалися ними двадцять п'ятого числа.

— В мене теж лишилося кілька шрамів, — каже він. — Пам'ятаєте їх?

Беверлі з Едді хитають головами, Білл із Річі кивають. Майк просто сидить: обличчя втомлене, очі — пильні.

Бен устає, розстібає свою робітничу сорочку й розгортає її. На шкірі в нього видно шрам у вигляді літери «Г». Лінії стали покрученими, адже колись його живіт був набагато круглішим, та загалом їхня форма й досі пізнавана.

З верхньої риски спускається значно виразніший, грубий шрам. Він нагадує хвилясту білу мотузку на шибениці, з якої зрізали петлю.

Беверлі притискає руку до рота.

— Вовкулака! У тому домі! О, Господи Йсусе! — і вона повертається до вікон, немов очікує побачити, що він там, скрадається в пітьмі.

— Саме так, — каже Бен. — І знаєте, яка комедія? Два дні тому цього шраму ще не було. Візитівка Генрі з'явилася раніше — у цьому я впевнений, бо показував її своєму другові, бармену з Хемінгфорд-Хоум на ім'я Рікі Лі. А ось цей… — він радісно сміється та починає застібуватись. — Цей щойно повернувся.

— Як і ті, що на наших руках.

— Ага, — каже Майк, поки Бен заправляє сорочку. — Вовкулака. Того разу всі ми побачили його в подобі вовкулаки.

— Це тому, що В-воно вже являлося Р-р-річі саме в цьому образі, — шепоче