Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Я марю? — вигукнув Моррель. — Тоді я звертаюся до самого пана Д’Авріньї. Запитайте у нього, шановний пане, чи пам’ятає він слова, які промовив у вашому саду, перед цим домом у вечір смерті пані де Сен-Меран. Тоді обидва ви думали, що ви самі, і розмовляли про цю трагічну смерть; ви посилаєтеся на долю, ви несправедливо звинувачуєте Бога, та доля й Бог брали в цій смерті участь лише в той спосіб, що створили вбивцю Валентини!

Вільфор і Д’Авріньї перезирнулися.

— Авжеж, пригадайте, — сказав Моррель, — ви гадали, що ті слова були сказані в тиші й на самоті, загубилися у пітьмі, та вони сягли мого слуху. Звісно ж, після того вечора, упевнившись у злочинній поблажливості пана де Вільфора до своїх близьких, я повинен був відкрити все властям. Тоді я не був би одним із винуватців твоєї смерті, Валентино, кохана моя! Та винуватець стане месником; це четверте убивство очевидне для кожного, і якщо твій батько покине тебе, Валентино, присягаюся, я сам переслідуватиму вбивцю!

І наче природа зглянулася врешті над цим сильним чоловіком, що ладен був зламатися під тягарем своєї сили, — останні слова його завмерли в горлі, із грудей його вирвалося ридання, непокірні сльози ринули з очей, він заточився і, плачучи, знову повалився на коліна біля ліжка.

Тоді зняв річ і Д’Авріньї.

— Я поділяю почуття пана Морреля і теж вимагаю правосуддя, — голосно заявив він. — Серце моє роздирається, коли я думаю, що моя легкодуха поблажливість заохотила убивцю!

— Господе милосердний! — прошепотів Вільфор.

Моррель звів голову і, читаючи в очах старого, що палали надлюдським полум’ям, сказав:

— Погляньте, ось пан Нуартьє хоче щось сказати.

— Так, — дав на здогад Нуартьє з особливо жахливим виразом, тому що всі спроможності цього сердешного, безпомічного дідугана зосередилися у його погляді.

— Ви знаєте, хто вбивця? — запитав Моррель.

— Так, — відказав Нуартьє.

— І ви нам покажете на нього? — вигукнув Максимільян. — Ми слухаємо! Пане Д’Авріньї, слухайте!

Очі Нуартьє усміхнулися нещасному Моррелеві сумовито й ніжно, однією з тих усмішок, що так часто тішили Валентину.

Потім, немовби прикувавши погляд співрозмовника до своїх очей, він перевів їх на двері.

— Ви хочете, щоб я вийшов? — болісно вигукнув Моррель.

— Так, — дав на здогад Нуартьє.

— Пожалійте мене!

Очі старого невблаганно дивилися на двері.

— А потім мені можна буде повернутися? — запитав Максимільян.

— Так.

— Я повинен вийти сам?

— Ні.

— Кого ж повинен я забрати з собою? Пана де Вільфора?

— Ні.

— Лікаря?

— Так.

— Ви хочете лишитися наодинці з паном де Вільфором?

— Так.

— А він збагне вас?

— Так.

— Не турбуйтеся, — сказав Вільфор, зрадівши, що слідство буде точитися віч-на-віч, — я добре розумію батька.

Хоч він і казав це з майже радісним виразом, зуби його цокотіли.

Д’Авріньї взяв Максимільяна попід руку і попровадив до сусіднього покою.

І в усьому домі запало мовчання, ще глибше, ніж безгоміння смерті.

Аж за чверть години пролунали хибкі кроки, і Вільфор постав на порозі вітальні, де перебували Д’Авріньї з Моррелем: один — поринувши у задуму, а інший — не тямлячись від горя.

— Ходімо, — сказав Вільфор.

І підвів їх до Нуартьє.

Моррель уважно глянув на Вільфора.

Обличчя королівського прокурора було бліде як у мерця; багрові плями повиступали на його чолі; пальці його конвульсивно торгали ручку, ламаючи її на друзки.

— Панове, — здушеним голосом сказав він Д’Авріньї й Моррелеві, — дайте мені чесне слово, що ця страшенна таємниця залишиться похована у ваших серцях!

Обоє несамохіть поворухнулися.

— Благаю вас! — вигукнув Вільфор.

— А як же винуватець!.. — сказав Моррель. — Убивця! Отруйник!..

— Не турбуйтеся, мосьпане, правосуддя здійсниться, — відказав Вільфор. — Мій батько відкрив мені ім’я винуватця, він прагне відплати, як і ви, та він, як і я, заклинає вас зберігати злочин у таємниці. Правда, батьку?

— Так, — недвозначно дав на здогад Нуартьє.

Моррель несамохіть відсахнувся з недовірливим і нажаханим порухом.

— Мосьпане, — вигукнув Вільфор, утримуючи Морреля за руку, — ви знаєте, мій батько людина непохитна, і якщо він звертається до вас із таким проханням, значить, він вірить, що за Валентинину смерть страшенно помстяться. Правда ж, батьку?

Старий дав на здогад, що так.

Вільфор провадив:

— Він мене знає, і я дав йому слово. Можете не турбуватися, панове: я прошу у вас три дні, це менше, ніж попросив би суд, і за три дні відплата, що спіткає убивцю моєї доньки, змусить здригнутися найнечуліше серце. Правда, батьку?

І сказавши те, він заскреготів зубами і струснув мертву руку старого.

— Ця обіцянка буде виконана, пане Нуартьє? — запитав Моррель; Д’Авріньї поглядом запитав про те саме.

— Так! — дав на здогад Нуартьє з похмурою втіхою в очах.

— То присягніться, панове, — сказав Вільфор, поєднавши руки Д’Авріньї й Морреля, — присягніться, що ви пощадите честь мого дому і помсту віддасте мені.

Д’Авріньї одвернувся і неохоче пробурмотів «так», а Моррель висмикнув руку з Вільфорової долоні й вибіг із покою з протяглим стогоном розпуки.

Як ми вже казали, слуги всі повтікали.

Тож Вільфорові довелося прохати Д’Авріньї взятися до тих численних і складних клопотів, що пов’язані зі смертю в наших великих містах, надто ж смертю за таких підозрілих обставин.

Що ж до Нуартьє, то страшно було дивитися на це непорушне горе, цю закам’янілу розпуку, ці безгучні сльози.

Вільфор замкнувся у своєму кабінеті; Д’Авріньї пішов по міського лікаря, що його обов’язком було засвідчувати смерть, за що його виразно прозивають мертвецьким лікарем.

Нуартьє не захотів розлучатися із внучкою.

За півгодини Д’Авріньї повернувся зі своїм колегою; двері з вулиці були замкнені, а що воротар утік разом із іншими слугами, то Вільфор пішов одчиняти сам.

Та біля Валентининого покою він зупинився — не було в нього сили, щоб знов увійти туди.

Обидва лікарі ввійшли самі.

Нуартьє сидів біля ліжка, блідий, як і сама небіжчиця, непорушний і безмовний, як вона.

Мертвецький лікар підійшов до ліжка з байдужим виглядом чоловіка, що півжиття пробув коло трупів, відкинув простирало з її обличчя і розтулив їй губи.

— Так, — зітхнувши, сказав Д’Авріньї, — бідолашна дівчина мертва, нема сумніву.

 — Авжеж, — коротко відказав мертвецький лікар, знову затуливши простиралом обличчя Валентини.

Нуартьє глухо захарчав.

Д’Авріньї обернувся; очі старого блищали.

Лікар збагнув, що він хоче побачити внучку; він підійшов до ліжка і, поки другий лікар полоскав у хлористій воді пальці, що торкалися вуст небіжчиці, він відтулив те спокійне, бліде личко, що скидалося на обличчя сонного янгола.

Сльози, що забриніли в очах Нуартьє, сказали Д’Авріньї, як глибоко вдячний йому нещасний дідуган.

Мертвецький лікар написав свідоцтво тут-таки у Валентининій кімнаті, на краю стола, і, вчинивши ту останню формальність, вийшов у супроводі Д’Авріньї.

Вільфор почув, як вони спускалися сходами, і вийшов зі свого кабінету.

Подякувавши тому лікареві, королівський прокурор звернувся до Д’Авріньї.

— Тепер потрібен священик, — сказав він.

— Може, хочете запросити якогось знайомого священика? — запитав Д’Авріньї.

— Ні, — відказав Вільфор, — зверніться до того, хто ближче.

— Найближче, — сказав міський лікар, — є італійський абат, який оселився