Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Моррель торкнувся чолом кам’яної огорожі, ухопився обіруч за ґрати і прошепотів:
— Валентино!
Графове серце не витримало звуку його голосу; він ступнув ще крок і торкнув Морреля за плече.
— Ви тут, друже мій, — сказав він. — Я вас шукав.
Граф Монте-Крісто сподівався скарг, докорів, та помилився.
Моррель глянув на нього з удаваним спокоєм і сказав:
— Ви ж бачите, я молився!
Граф Монте-Крісто озирнув Максимільяна від ніг до голови. Той огляд наче заспокоїв його.
— Хочете, я одвезу вас до міста? — запитав він.
— Ні, дякую.
— Може, вам треба щось?
— Дайте мені помолитися.
Граф Монте-Крісто мовчки відійшов, та тільки задля того, щоб знову заховатися на новому місці, з якого він так само не втрачав Морреля з очей; аж той підвівся, обтрусив пилюгу з колін і попрямував шляхом до Парижа, жодного разу не обернувшись.
Він помалу пройшов вулицею Рокет.
Граф Монте-Крісто відпустив свою колясу, що чекала коло цвинтарної брами, і йшов кроків за сто позаду Морреля.
Максимільян перетнув канал і Бульварами дістався до вулиці Меле.
За п’ять хвилин по тому, як хвіртка зачинилася за Моррелем, вона відчинилася для графа Монте-Крісто.
Жюлі була в саду й уважно наглядала, як Пенелон, що дуже серйозно ставився до свого фаху садівника, нарізував живці бенгальських руж.
— Граф Монте-Крісто! — вигукнула вона зі щирою втіхою, якої зазнавав кожен член родини, коли Монте-Крісто з’являвся на вулиці Меле.
— Максимільян допіру прийшов, еге ж? — запитав граф Монте-Крісто.
— Авжеж, здається, він тут, — сказала Жюлі. — Але, прошу вас, погукайте Емманюеля.
— Перепрошую, пані, але мені треба зараз же пройти до Максимільяна, — сказав граф Монте-Крісто, — у мене до нього надзвичайно важлива справа.
— То йдіть, — сказала вона, усміхаючись йому вслід, поки він не зник на сходах.
Граф Монте-Крісто хутко побрався на третій поверх, де мешкав Максимільян, зупинився за майданчику і прислухався: усе було тихо.
Як і в більшості старовинних кам’яниць, де мешкали самі господарі, на майданчик виходили тільки одні засклені двері.
Але в тих засклених дверях не було ключа.
Максимільян замкнувся зсередини, а крізь двері нічого не можна було побачити, тому що вони були запнуті червоною шовковою шторою.
Граф аж зашарівся від неспокою, а то була ознака, що цей безпристрасний чоловік надзвичайно хвилюється.
— Що робити? — прошепотів він.
На хвилю він замислився.
— Подзвонити? — спитався він. — Ні! Часом дзвінок або чийсь прихід прискорює рішення людини, що перебуває в такому стані, як Максимільян, і тоді у відповідь на дзвінок лунає інший звук.
Граф Монте-Крісто здригнувся від ніг до голови, а що його рішення завжди були блискавичні, то він стусонув ліктем у скло на дверях, і воно розлетілося на друзки. Він підняв штору і вгледів Морреля, який сидів коло письмового столу з пером у руці і рвучко обернувся, коли забряжчало скло.
— Пусте, — сказав граф Монте-Крісто, — вибачте, заради Бога, любий друже, я послизнувся і поцілив ліктем у ваше скло; якщо вже воно розбилося, я скористаюся цим і ввійду; не турбуйтеся, не турбуйтеся.
І, простягнувши руку в діру, він відімкнув двері.
Моррель із досадою підвівся і пішов назустріч графові Монте-Крісто, не скільки, щоб вітати його, стільки щоб заступити йому шлях.
— Ох, це слуги ваші винні, — потираючи лікоть, сказав граф Монте-Крісто, — у вас у домі паркет навощений, аж лиснить мов дзеркало.
— Ви не поранилися, мосьпане? — сухо запитав Моррель.
— Хтозна. А що ви робили? Писали?
— Я?
— У вас пальці в чорнилі.
— Так, писав, — мовив Моррель. — Зі мною таке трапляється, хоч я й вояк.
Граф Монте-Крісто ступнув кілька кроків кімнатою. Максимільян не міг не впустити його, проте йшов за ним.
— Ви писали? — знову спитав граф Монте-Крісто, дивлячись на нього допитливим і пильним поглядом.
— Я вже мав за честь сказати вам, що так, — відказав Моррель.
Граф Монте-Крісто роззирнувся довкруги.
— Поклавши пістолі біля каламаря? — сказав він, показуючи на зброю, що лежала на столі.
— Я вирушаю в мандрівку, — відказав Максимільян.
— Друже мій! — сказав граф Монте-Крісто з безмежною ніжністю.
— Мосьпане!
— Любий Максимільяне, не треба скрайніх рішень, благаю вас!
— У мене скрайнє рішення? — стенув плечима Моррель. — Чому мандри — це скрайнє рішення, скажіть на милість?
— Скиньмо маски, Максимільяне, — сказав граф Монте-Крісто. — Ви не ошукаєте мене вашим удаваним спокоєм, як і я не обманю вас моїм поверховим співчуттям. Адже ви самі розумієте: якщо я вчинив оце так, як зараз, якщо я розбив скло і вдерся до замкненої кімнати свого друга, значить, у мене серйозні остороги чи радше страшна певність. Моррелю, ви хочете збавити собі віку.
— Де ж пак! — сказав Моррель. — Звідки ви взяли таке, пане графе?
— А я вам кажу, що ви хочете збавити собі віку, — тим самим тоном сказав граф Монте-Крісто, — й ось доказ.
І, підійшовши до столу, він підняв білий аркуш, якого юнак поклав на розпочатий лист, і взяв листа до рук.
Моррель кинувся до нього, щоб видерти листа.
Проте граф Монте-Крісто знав, що так буде, і випередив його: вхопивши Максимільяна за п’ясть, він зупинив його, як ото крицевий ланцюг зупиняє пружину, що почала розпрямлятися.
— Ви хотіли вкоротити собі віку, Максимільяне, — сказав він. — Ось це написано тут чорним по білому!
— Та й що ж! — вигукнув Моррель, умить відкинувши свій удаваний спокій. — Якщо навіть і так, якщо я вирішив скерувати собі в голову дуло пістоля, то хто мені завадить? У кого вистачить хоробрості мені завадити? Коли я скажу: усі мої надії зійшли унівеч, моє серце розбите, моє життя згасло, довкола мене тільки пітьма і гидь, земля стала тліном, чути людські голоси мені нестерпно. Коли я скажу: дайте мені померти, це милосердя, бо якщо ви не дасте мені померти, я згублю розум, я зсунуся з глузду. Коли я це скажу, коли побачать, що кажу я це з розпукою і сльозами в серці, хто відповість мені: «Ви неправі!», хто завадить мені бути найнещаснішим понад нещасними? Скажіть, пане графе, чи не ви часом зважитеся сказати таке?
— Так, Моррелю, — твердо відтяв граф Монте-Крісто, що його спокій був таким дивним контрастом до Моррелевого хвилювання. — Так, я.
— Ви! — скрикнув Моррель, з дедалі дужчим гнівом і докором. — Ви тішили мене безглуздими надіями, ви утримували, заколисували, присипляли мене пустими обіцянками, коли я міг би учинити щось рішуче, відчайдушне і порятував би її чи бодай побачив би, як вона умирає в моїх обіймах; ви хвалилися, ніби володієте всіма засобами розуму, усіма природними силами; ви вдаєте, ніби все можете, ви розігруєте роль провидіння, і ви навіть не змогли дати ліків отруєній дівчині! Ні, знаєте, мосьпане, ви були б жалюгідні для мене, якби не викликали відрази!
— Моррелю!
— Авжеж, ви запропонували мені скинути маску, то радійте, що я її скинув. Авжеж, як ви подалися за мною на цвинтар, то я ще відповідав вам, із доброти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.