Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Мій ідеальний образ був готовий. Авалін стала позаду мене й нахмурилася.

— Мирославо, все одно не розумію, навіщо це все тобі? По твоїм словам, Джері піймали, тепер розв’язанням проблеми повинна займатися поліція.

У дзеркалі я зустрілась із нею поглядом.

— Авалін, це вже більше, ніж особисте.

Я поглянула на своє відображення в дзеркалі: струнка шатенка з короткою стрижкою каре та чубчиком.

— Ти дійсно думаєш, що перука й такий відвертий вигляд тобі допоможе отримати роботу?

З приводу відвертості: червона губна помада, шкіряні штани та обтиснута футболка. Нічого особливого, якби не високі туфлі, такі, що я сама ледве стояла на них. Мені було лячно, і від хвилювання було тремтіння в руках, але я намагалася не показувати це Авалін.

— Готова? — запитала й натягнула посмішку на обличчя.

— Якщо чесно, то це дурниця. І план поганий. І взагалі, дуже мало часу, щоб все обдумати.

Пройшов тиждень. Даніель не телефонував. Я допомагала Авалін у кав’ярні. Розв’язувала проблеми з Владиславом Геннадійовичем з приводу спадщини. Добре, що хоча б зв’язки дідуся допомогли залишитися в країні. Знову ж таки, бабуся з дідусем виявили бажання приїхати. Прийшлося довго пояснювати, що доки не варто приїжджати.

Упродовж цього тижня я думала, чи варто знову наражати себе на небезпеку? І не факт, що мене взагалі приймуть на роботу. Для конспірації взяла ім’я Аманда. Якщо я буду згодна працювати без договору, то ризики будуть ще більшими, адже всі розуміють, що з такими нелегальними працівниками простіше справитися й закрити рота при першій проблемі. Але біс із ним, я вже вирішила.

Дорогою до клубу Авалін повторювала план дій. Звичайно, що планом це назвати було тяжко, але, як говоримо: «Маємо те, що маємо».

— Діємо по ситуації! — впевнено промовила.

Авалін кивнула, і ми зайшли в клуб. Підійшла до бармена й повідомила, що я на співбесіду до адміністратора. Через декілька хвилин до мене підійшла струнка білявка.

— Аманда?

Я кивнула.

— Пройдіть, будь ласка, за мною!

Я пішла за дівчиною. Піднялися на другий поверх по незручних сходинках. Лайно, ледве ноги собі не зламала. Білявка зупинилася біля дверей і запросила всередину. Після недовгої розмови з адміністратором вийшла щасливою з кабінету. Я вже можу приступати працювати, прямо зараз, як він мені повідомив. Перед тим, звичайно, лукаво подивився на мене й сказав, цитую дослівно: «Якщо ти сьогодні покажеш себе у всій красі, то крім гарної зарплати та чайових отримаєш бонуси».

Мені стало гидко від його слів. Однак натягнула ширше посмішку, кивнула — і рибка в сітці. А от дійсно моторошно стало тоді, коли я одягнула коротку спідницю, що ледве прикривала п’яту точку, короткий топ і незручні високі ботфорти.

— Вітаю! Перший день і такий джекпот! — хмикнувши, промовив один із барменів.

— Не зрозуміла, що ти маєш на увазі!

Бармен нічого не відповів, лише хмикнув і пішов. До мене підійшла білявка, оглянула з голови до ніг і посміхнулася.

— Ну що, Амандо, готова попрацювати? Нам не вистачає офіціантів, тому ти, лялечко, будеш обслуговувати VIP-кабіну, — хмикнула. — Якщо витримаєш і відразу не втечеш, отримаєш хороший бонус.

Я напружилася. Білявка, яка, до речі, ще й досі не представилась, засміялася.

— Вони люблять гарненьких дівчат. Як потім будеш поводити себе, це вже від тебе залежить...

Я взагалі нічого не зрозуміла. Оце так попандос у першу робочу ніч! Тримайся, Міро! Глибоко вдихнула й попрямувала за білявкою. Я та ще одна дівчина Хлоя пішли до VIP-кабіни. Перед походом нам дали інструкцію, щоб ми були тихі, як мишки, з клієнтами поводилися чемно, усміхались і були привітними. Нічого особливого, подумала про себе, коли разом із Хлоєю зайшли в кабіну, тримаючи піднос у руках з алкоголем. Запах диму увірвався в легені. У кімнаті були лише чоловіки, які відразу звернули на нас увагу. Ось тут вже дійсно стало лячно! Я нарахувала вісім бугаїв, і... коли придивилася до одного з членів цієї компанії, то серце впало в п’ятки, а сироти почали танцювати чечітку. Зав’язаний хвіст, біла сорочка, чорні штани й сірі очі. Серед цих чоловіків був Даніель. Тремтячи, я наливала алкоголь. Боялась навіть лишній раз поглянути в їхню сторону. Це вже не те, що попандос, це просто армагедон. Добре, що Хлоя розносила напої сама. Я з полегшенням зітхнула, але це було ненадовго.

— Карле, у тебе нова офіціантка в клубі? Принаймні я раніше її не бачив, — пролунав сміх.

Коли я почула це ім’я, бокал випав із рук. Всі вісім пар очей поглянули на мене. А я просто стояла, як вкопана, доки Хлоя почала метушитися. Поглядом зустрілась із сірими очима. Він нахмурився, скривився, стиснув кулаки й, не відводячи погляду від мене, промовив:

— Карле, навіщо брати в клуб таких недолугих працівників?

— Пішла геть звідси! — крикнув той самий Карл Дагмар, власник клубу «Віалон».

Всі почали ржати, як божевільні. Лише Дан сидів хмурий та злий. Стиснув губи в тонку лінію і не відводив погляду.