Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Ернест роззирнувся навсібіч (йому не хотілося б, аби хтось із пацієнтів побачив, що він їсть на вулиці) і знову почав міркувати про зустріч зі своїм супервізором. «Генерал, який напередодні битви заламує руки перед своїми військами!» Гарно звучить. Усе, що Маршал говорив зі своїм упевненим бостонським акцентом, звучало добре. Майже так само добре, як оксфордська вимова двох британських психоаналітиків на факультеті психіатрії. Ернеста завжди вражав той факт, що він та всі інші дослухалися до кожнісінького їхнього слова, незважаючи на те, що особисто він раніше вже чув ці теорії з їхніх вуст.

Маршал теж говорив гарно. Та що він насправді хотів сказати? Що Ернестові варто закритися, приховати сумніви та невпевненість? А як щодо генерала, який заламує руки? Що то була за аналогія? Чорт забирай, який зв’язок між полем битви, ним і Джастіном? Хіба зараз триває війна? Може, він і є тим генералом, а Джастін солдатом? Чиста софістика!

То були небезпечні думки. Ернест ще ніколи не дозволяв собі ставитися до Маршала настільки критично. Він зайшов до офісу й почав переглядати нотатки, готуючись до зустрічі з пацієнтом. Перед початком сеансу Ернест зазвичай не дозволяв собі поринати в особисті переживання. Єретичні думки про Маршала можуть зачекати. У роботі він дотримувався непохитного правила: пацієнт має отримувати сто відсотків його уваги.

Він частенько цитував його пацієнтам, коли ті починали скаржитися, що він думає про них значно менше, аніж вони про нього, що психотерапевт — то найманий «друг на годину». Ернест зазвичай зауважував, що коли він із ними — тут і тепер, у межах цієї години, — то віддає їм себе до останку. Звісно, вони думали про нього більше, аніж він про них. Хіба ж могло бути інакше? У нього було багато пацієнтів, а в них — тільки один психотерапевт. Так само почувається вчитель, який має багато учнів, або ж багатодітні батьки. Ернест часто відчував нестримне бажання розповісти своїм пацієнтам, що, коли він відвідував сеанси психотерапії, у нього теж з’являлися подібні відчуття стосовно його психотерапевта. Однак саме такі приклади відвертості зазнавали нищівної критики з боку Маршала.

«Заради Бога, Ернесте, — казав він, — залиште щось і для своїх друзів. Ваші пацієнти — це професійні клієнти, а не друзі».

Та останнім часом Ернест дедалі частіше замислювався над тим, наскільки власне «я» відрізняється від професійного.

Невже психотерапевти не можуть дозволити собі бути справжніми та щирими за будь-яких умов? Ернест згадав аудіозапис далай-лами, який нещодавно прослухав, — звернення до буддійських наставників. Під час зустрічі з далай-ламою один із них запитав: що слід робити, коли відчуваєш професійне виснаження, та чи не доцільно було б мати чітко структурований час для відпочинку. Далай-лама засміявся й мовив: «Авжеж, у Будди сьогодні вихідний! Ісус Христос відпочиває!»

Ці думки повернулися до нього пізніше, коли він вечеряв зі своїм старим другом Полом. Вони познайомилися ще в шостому класі, і згодом їхня дружба ставала дедалі міцнішою — спочатку в медичному коледжі, а потім під час практики в медичному центрі Джона Гопкінса. Тоді вони разом орендували невеличкий будиночок із білими сходами в районі Маунт-Вернон, що в Балтиморі.

Щоправда, протягом останніх кількох років вони здебільшого дружили в телефонному форматі. За вдачею Пол був відлюдьком, а тому мешкав у місцевості серед лісів — він придбав собі ділянку площею двадцять акрів коло підніжжя Сьєрри. Із Сан-Франциско туди можна було дістатися за три години. Вони пообіцяли одне одному, що зустрічатимуться раз на місяць. Цього місяця на зустріч мав приїхати Пол, тож друзі домовилися про ранню вечерю. Пол ніколи не залишався в місті на ніч: він завжди був мізантропом, а з віком ця риса виключно посилювалася. Думка про те, що він може ночувати не в своєму ліжку, віднедавна викликала в нього страшенну огиду. Утім, Пол незворушно слухав закиди Ернеста щодо «гомосексуальної паніки» або жарти про те, що йому варто возити з собою улюблену ковдру та матрац.

Ернеста дратувала схильність друга до «внутрішніх подорожей», йому бракувало Пола, якого він знав у юності. Пол добре знався на психотерапії й навіть провів один рік у Юнґіанському інституті в Цюриху як кандидат на посаду в цьому закладі. Однак його любов до життя за містом суттєво обмежила кількість його давніх пацієнтів. Переважно він заробляв на життя, працюючи психофармакологом у психіатричній клініці графства. Та справжньою пристрастю в його житті була скульп­тура. Він працював із металом і склом, втілюючи у графічних формах свої найглибші психологічні й екзистенційні переживання. Проте найбільше Ернестові подобалася скульптура, яку Пол присвятив йому: велика глиняна чаша, всередині якої виднілася крихітна мідна фігурка. Ухопившись за брилу, цей чоловічок визирав над краєчком чаші, допитливо вдивляючись у цей світ. Пол назвав цей витвір «Сізіф насолоджується краєвидом».

Вони повечеряли в «Grazie» — крихітному ресторанчику в Норт-біч. Ернест прийшов туди відразу після роботи; на ньому був ошатний світло-сірий костюм та жилет у чорно-зелену клітинку. Пол взув ковбойські черевики, надягнув картату сорочку та краватку «боло» з великим бірюзовим каменем. Усе це дисонувало з його зовнішністю — гострою «професорською» борідкою та товстими лінзами окулярів у тонкій оправі. То було щось середнє між Спінозою та Роєм Роджерсом.[11]

Ернест замовив купу всього, тоді як вегетаріанець Пол засмутив офіціанта-італійця, відкинувши всі апетитні пропозиції й зажадавши салат і мариновані цукіні на грилі. Ернест вирішив не гаяти часу й почав розповідати Полу все, що трапилося минулого тижня. Він умочував фокачу в оливкову олію й водночас описував свою зустріч із Нен Карлін у книжковій крамниці, а потім поскаржився, що минулого тижня йому не поталанило з трьома жінками, з якими він загравав.

— Упізнаю тебе, друже — хтивий, мов той пес, — мовив Пол, дивлячись на Ернеста крізь товсті скельця окулярів. Потроху дзьобаючи свій салат з італійським цикорієм, він додав: — Ти взагалі себе чуєш? З тобою фліртує симпатична жінка, а ти прикриваєшся безглуздим аргументом, буцімто ви бачилися двадцять років тому…

— Не просто «бачилися», Поле. Я був її психотерапев­том. І то було десять років тому.

— Гаразд, нехай десять. Отже, оскільки десять років тому ця жінка кілька разів відвідала сеанси твоєї групової терапії (чорт забирай, за цей час може підрости ціле покоління!), тепер ти не можеш мати з нею стосунки іншого штибу. Може, вона відчуває нестримну потребу в сексі, і найкраще, що ти міг би їй запропонувати, — це твій член.

— Та годі вже, Поле. Ти можеш бути серйозним?.. Офіціанте! Будь ласка, ще фокачі, оливкової олії і к’янті.

— Я серйозно, — не вгавав Пол. — Хочеш знати, чому ти ніколи не трахаєшся? Амбівалентність. Цілий океан, нескінченне море амбівалентності. І щоразу з’являється якась нова причина. Із Мірною ти боявся, що вона в тебе закохається, а тоді страждатиме. А минулого місяця? Не пам’ятаю, як звали ту кралю, але ти боявся, що вона тебе розкусить — тебе ж бо цікавили виключно її великі груди — і відчує, що її використовують. Із Марсі ти боявся, що один акробатичний етюд у ліжку зруйнує її шлюб. Різні слова в цих піснях, та музика та сама: ти подобаєшся жінці, однак поводишся