Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тут мусите мене зачекати, — пошепки сказав Шнайдер.
Сказавши це, він повернув йому підсвічник з погаслою на відкритому просторі свічкою й зник у дощовій темряві. Десь за півгодини секретар повернувся. Дихав він важко, як людина, якій довелося добряче походити. По обличчю його текли струмені дощу.
— Все гаразд, — почув Франц його голос, — екіпаж чекає на вулиці. Йдіть прямо, нікуди не звертайте.
— Дякую, пане Шнайдере, — гаряче промовив Франц.
— Хай береже вас Бог, юначе...
Секретар вже хотів іти, аби швидше сховатися від дощу, проте помітив, що Франц нерішуче переступає з ноги на ногу.
— На що ви чекаєте? — з подивом запитав Шнайдер. — Ідіть. Візник ще, гляди, передумає.
— Пане Шнайдере, — тихо промовив Моцарт, сягаючи до кишені свого плаща, — я хотів вам подякувати... Тому приберіг для вас деякі гроші...
З цими словами він простягнув йому невеликий мішечок, однак той із обуренням відмахнувся.
— Краще заплатіть як слід візникові, — сказав секретар, ховаючись за дверима. — Добраніч!
Він зник, і Франц більше не вагався. Швидким кроком утікач перетнув подвір’я і через відчинену браму вийшов на вулицю.
За кілька десятків кроків від нього справді миготіло два вогники. Це були ліхтарі, що їх у темну пору доби візники вішають над своєю лавкою, аби освітлювати дорогу попереду. За хвилину Моцарт вже був біля екіпажу. Темна постать на лаві, яка тримала довгий батіг, шанобливо привіталась:
— Доброї ночі, паничу.
— Доброї ночі, — відповів Франц. — Ви знаєте, куди їхати?
— Пан Шнайдер велів до Жовкви, до готелю «Ґрац», — сказав той.
— Чудово.
Перш ніж сісти в екіпаж, утікач простягнув йому гроші, які приберіг для Шнайдера.
— Це вам за клопоти і... за вашу мовчанку.
— Хай благословить вас Господь, паничу! — радісно вимовив візник, відчувши в руці їхню вагу. — Віднині у вас немає вірнішого слуги за мене.
Із цими словами вони рушили в дорогу. Вмостившись на сидінні для подорожніх, Франц раптом зрозумів, що добряче змок. Точніше, змок до нитки, а з крисів капелюха вода лилася йому за комір. Трохи обтрусившись, він щільніше загорнувся в плащ, однак від протягів, що гуляли по екіпажу, Франц затремтів, як у лихоманці, відчуваючи, що ця подорож не додасть йому здоров’я.
Поїздка їхня, як і казав Шнайдер, справді, протривала до світанку. Як почало розвиднятися, вони зупинилися біля брами готелю «Ґрац». Візник зіскочив із лавки і прочинив двері екіпажа. Франц досі тремтів і без його допомоги навіть не зумів вийти.
— Вам треба випити, паничу, — сказав він Моцарту. — Саме так, бо ще яка хвороба до вас вчепиться. Я знаю, про що кажу.
— Може й так.
Візник, що виявився високим кремезним чолов’ягою, дістав із внутрішньої кишені пляшку з прозорою рідиною.
— Ось, ковтніть. Мене це завжди рятує.
Франц непевно взяв її до рук.
— Що це? — запитав він.
— Те, що позбавляє нас хлопів усіх турбот і додає гумору, — по-філософському відповів візник, — горілка.
— Он як? — утікач відкоркував плящину й обережно підніс її до рота.
З пляшки смерділо, проте він все ж таки зважився на чималий ковток. Цієї же миті горло йому обпекло вогнем, а груди стиснув спазматичний кашель.
— Яка гидота, — здавлено вимовив Моцарт і повалився на свого благодійника.
Той вправними рухами підхопив спершу пляшку, а потім Франца і, завдавши того на плече, поніс до входу в готель.
— «Гидота» — каже... Ех, ці паничі, — бурмотів чолов’яга, ногою прочиняючи готельну браму, — агов, є тут хтось? Я вам постояльця приніс!
На крик вибіг заспаний служник і після коротких перемовин провів їх до вільного покою.
Франц нарешті отримав суху постіль і спокій. Потиснувши руку своєму візникові, якого, як виявилось, звали Демком, утікач провалився у глибокий безпам’ятний сон.
Прокинувся він вже після полудня, відчуваючи, що по тілу його стікає холодний піт.
Кімнату вигрівали промені сонячного світла, а Демко, як той вірний пес, все ще сидів навпроти нього в кріслі. Франц врешті зміг роздивитися його обличчя: обвітрене, з різкими зморшками, проте відкрите й приязне.
— Ви кепсько спали, паничу, — сказав він, зводячись із крісла, — гукали когось уві сні, а потім молились...
— Молився?
— Так, «Pater noster» читали.
— Нічого не пам’ятаю.
— То й на краще. Бо іноді таке присниться... Я сходжу вниз, чаю для вас попрошу.
Щойно він вийшов, Франц також підвівся й заходився вдягатися. Все тіло нестерпно ломило, боліла голова, а ще почав мучити кашель. «Здається, застудився, — промайнула в нього дошкульна думка. — От нездара, навіть втекти не вмію, як належить».
Демко повернувся за чверть години й справді тримав у своїх велетенських руках крихітну тацю зі заварником, чашками і якимось печивом.
— Я взяв чаю на двох, — мовив він.
— Ну, звісно, — трохи спантеличено відповів Моцарт, — я не проти, якщо ти також вип’єш чаю.
— Що ви... Я до панства себе не мішаю, — відповів той, ставлячи тацю на стіл, — до вас прийшли.
— До мене? — стрепенувся Фран. — Але хто?
— Зараз побачите...
Він повернувся до дверей і відчинив їх. На порозі стояла Жозефіна. Впустивши жінку досередини, сам Демко вийшов із кімнати, залишивши їх наодинці.
Жозефіна ступила кілька кроків убік Франца і завмерла, не зводячи з нього погляду.
— Як... як ви знайшли мене? — промовив хриплим голосом утікач.
— Мій добрий вірний Шнайдер ніколи б не відпустив бозна-куди такого хлопчиська, як ви, не переконавшись, що з ним нічого не трапиться...
— Хлопчиська? — скипів несподівано Моцарт. — Ви назвали мене хлопчиськом, пані Кавалькабо? То от, значить, хто я для вас? Хлопчисько!
— Саме так ви й повелися, дорогий Франце!
— Що ж гаразд... Мені цього досить.
Він вхопив мокрий ще звечора сурдут і спробував його одягнути, проте той ніяк не піддавався. Був важкий і якийсь неоковирний: руки в рукави вдалося просунути заледве по лікті, вже не кажучи про те, щоб накинути його на плечі. Набубнявілий вологою, він вислизав, як фантастичний звір, що бавився зі змученим утікачем, і так загнаним у глухий кут. Францові здалося, що виглядало це досить кумедно, тому він сердито відкинув його вбік.
— Я прихопила для вас сухий одяг. Його вам занесуть, — сказала Жозефіна, — ви все залишили...
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моцарт із Лемберга», після закриття браузера.