Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Боюся, у мене його нема.

– Я на це й не розраховував. Я сам незабаром матиму у своєму розпорядженні чималі гроші. Не буде ж мій вельмишановний тато жити вічно, підлий старий скнара. Коли він відкине ноги, у мене в руках опиниться чималий капітал. Що ви на це скажете, Люсі?

– А які умови ви мені поставите?

– Одруження, якщо такий варіант вас улаштує. Жінки, хоч би якими вони були незалежними і хоч би як уміли утримувати себе, зазвичай нічого не мають проти одруження. Крім того, дружина не може давати свідчення проти свого чоловіка.

– Не сказала б, що така перспектива мене вельми влаштовує.

– Облиште, Люсі. Хіба ви не бачите, що я закохався у вас по вуха?

На свій превеликий подив Люсі відчула, що певною мірою піддається його чарам. Схоже, Альфред володів якимсь своєрідним магнетизмом, можливо, суто тваринним. Вона засміялася й вислизнула з-під його руки, що намагалася обняти її.

– Я не маю часу на базікання. Мені треба подумати про обід.

– Ви не можете не подумати про нього, Люсі, а куховарка ви знаменита. Що ви зготуєте на обід?

– Зачекайте й побачите. Вам не терпиться все знати наперед, як і хлопчикам.

Вони увійшли в дім, і Люсі поквапилася на кухню. Вона була досить здивована, коли Гарольд Крекенторп спробував відірвати її від діла.

– Міс Айлесберроу, можна мені поговорити з вами?

– Це може трохи зачекати, містере Крекенторп? Я маю повні руки роботи.

– Звичайно. Після обіду?

– Гаразд, так може бути.

Обід було подано вчасно і, як завжди, оцінено високо. Люсі помила посуд і вийшла в хол, де побачила, що Гарольд Крекенторп чекає на неї.

– Я готова вислухати вас, містере Крекенторп.

– Зайдімо сюди, гаразд? – він відчинив двері до вітальні й увійшов першим.

Він зачинив двері за нею.

– Я поїду завтра вдосвіта, – повідомив він. – Але я хочу сказати вам, що був надзвичайно вражений вашими здібностями.

– Дякую вам, – сказала Люсі, відчуваючи легкий подив.

– У мене таке відчуття, що ви марнуєте тут свої таланти – безперечно, марнуєте.

– Ви справді так вважаєте? А я – ні.

«Принаймні цей не запропонує мені одружитися з ним, – подумала Люсі. – Він уже має дружину».

– Я маю для вас одну пропозицію. Коли прикрим обставинам, у які ви потрапили разом із нами, настане кінець, зайдіть до моєї лондонської контори. Якщо ви зателефонуєте й призначите побачення, я дам відповідні вказівки своїй секретарці. Я переконаний, що ми зможемо використати ваші надзвичайні здібності на користь нашої фірми. Ми детально обговоримо, у яких сферах діяльності ваші таланти знайдуть найефективніше застосування. Я можу запропонувати вам, міс Айлесберроу, надзвичайно високу платню разом із блискучими перспективами. Я переконаний, ви будете приємно здивовані.

Його усмішка обіцяла золоті гори.

Люсі сказала засоромленим тоном:

– Дякую вам, містере Крекенторп. Я подумаю.

– Не думайте надто довго. Молода жінка, яка прагне знайти свою дорогу в житті, не повинна втрачати такі нагоди.

Він знову зблиснув зубами.

– Добраніч вам, міс Айлесберроу, нехай вам спиться добре.

«Оце так, – сказала Люсі, звертаючись сама до себе. – Такий розвиток подій стає навіть цікавим…»

Ідучи до своєї спальні, вона зустріла на сходах Седріка.

– Стривайте, Люсі, я хочу дещо сказати вам.

– Ви хочете, щоб я одружилася з вами, поїхала на Ібіцу, де ви великодушно дозволите мені доглядати вас і прибирати у вашій кімнаті?

Седрік, схоже, розгубився, і навіть ознаки певної тривоги з’явилися в нього на обличчі.

– У мене й у думках нічого подібного не було.

– Прошу пробачення. Значить, я помилилася.

– Я лише хотів запитати, чи є в нашому домі розклад руху поїздів.

– Оце й усе? Розклад є, лежить у холі на столі.

– Знаєте, – сказав Седрік осудливим тоном, – вам не слід уявляти собі, що кожен чоловік мріє одружитися з вами. Ви дівчина гарна, про це можна не сперечатися, але нічого такого вже надзвичайного я у вас не бачу. І запам’ятайте: чим більше дівчина вихваляється своєю вродою, тим швидше вона може її втратити. Щодо мене, то я ніколи б із вами не одружився. З ким завгодно, тільки не з вами.

– Справді? – запитала Люсі. – Можете не заглиблюватися в цю тему. Якщо ви не хочете бачити мене своєю дружиною, то, може, захочете, щоб я стала вашою мачухою?

– Про що ви? – запитав Седрік, подивившись на неї приголомшеним поглядом.

– Ви мене чули, – сказала Люсі й увійшла до своєї кімнати, зачинивши за собою двері.

Розділ чотирнадцятий

І

Дермот Кредок заприязнився з Арманом Десеном із Паризької префектури. Двоє чоловіків зустрічалися в одному або в двох випадках і відразу відчули симпатію один до одного. Кредок вільно розмовляв французькою, і тому більша частина розмови відбувалася цією мовою.

– Це тільки припущення, – остеріг його Десен. – Я маю тут фотографію артисток кордебалету – та, про яку ми говоримо, четверта зліва, її обличчя що-небудь вам говорить?

Інспектор Кредок відповів, що нічого воно йому не говорить. Задушену молоду жінку нелегко впізнати, а крім того, на тій світлині обличчя всіх жінок були густо розмальовані, а голови вони накрили якимись екстравагантними, схожими на птахів головними уборами.

– Можливо, це й вона, – сказав він. – Але чогось більшого я сказати не можу. Ким вона була? Що ви про неї знаєте?

– Менше, ніж нічого, – весело відповів йому француз. – Танцівниця вона нічим не прикметна, та й сам «Марицкі-балет» нічим не прославився. Він виступає в приміських театрах і їздить на гастролі – там нема ані відомих імен, ані зірок, ані знаменитих балерин. Але я познайомлю вас із мадам Жуале, яка керує трупою.

Мадам Жуале була жвавою, діловитою француженкою з гострим поглядом, маленькими вусиками й чималими відкладеннями жиру на талії.

– Я терпіти не можу поліції! – сказала вона, подивившись на них відверто ворожим поглядом і не приховуючи, що цей візит для неї вкрай неприємний. – Ви щоразу, як тільки маєте таку можливість, ставите мене в незручне становище.

– Ні, ні, мадам, даремно ви так говорите, – заперечив Десен, високий і худий чоловік із меланхолійним виглядом. – Коли це я ставив вас у незручне становище?

– А тоді, коли та дурепа випила карболову кислоту, – швидко відповіла мадам Жуале. – І лише тому, що вона закохалася в диригента оркестру, якому байдужісінько до жінок, у нього зовсім інші смаки. Який галас ви підняли з цієї причини! Він завдав неабиякої шкоди репутації й прибуткам мого чудового балету.

– Навпаки, ваш бізнес тоді зовсім не постраждав, – заперечив Десен. – І відтоді вже минуло кілька років. Не будьте такою злопам’ятною. А зараз поговорімо про ту дівчину, Анну Стравинську.

– А що вам треба про неї знати? – запитала мадам із підозрою в голосі.

– Вона росіянка? – запитав інспектор Кредок.

– Зовсім ні. Вас зацікавило її прізвище? Але всі вони називають себе подібними прізвищами, ті дівчата. Вона була нічим не прикметна, танцювала не дуже добре, вродливою її теж не назвеш. Elle etait assez bien, c’est tout9. Для кордебалету вона танцювала стерпно, але солісткою ніколи не стала