Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ти не помітив би його там зовсім з інших причин, аніж приглушеність звуку», – подумав я.
– Я мушу запитати в Анни, – сказав Лоренс. – Вона, можливо, пам’ятає. До речі, мав місце один дивний факт, що, як мені здається, вимагає пояснення. Місіс Лестрандж – Таємнича Леді Сент-Мері-Мід – навідалася до старого Протеро після обіду в середу ввечері. І схоже, ніхто не знає, про що була їхня розмова. Старий Протеро нічого не сказав ані своїй дружині, ані Летиції.
– Можливо, вікарій знає, – сказала міс Марпл.
Звідки вона знає, що сьогодні пополудні я був гостем місіс Лестрандж? Те, що вона завжди знає про все на світі, уявляється мені моторошною таємницею.
Я похитав головою і сказав, що не можу прояснити цю справу.
– А що думає інспектор Слек? – запитала міс Марпл.
– Він доклав великих зусиль, щоб витиснути якісь відомості з дворецького – але, схоже, той був не надто зацікавлений, щоб підслуховувати під дверима. Тому ніхто не знає, про що вони розмовляли.
– Проте я думаю, хтось усе-таки щось підслухав – ви так не думаєте? – запитала міс Марпл. – Я хочу сказати, що немає таких розмов, яких хтось би не підслухав. Я думаю, саме тут містер Реддінґ міг би добути якісь відомості.
– Але місіс Протеро нічого не знає.
– Я не мала на увазі Анну Протеро, – сказала міс Марпл. – Я мала на увазі жінок-служниць. Вони дуже не люблять розповідати про щось поліції. Але якщо до них підійде вродливий молодик – ви мені пробачте, містере Реддінґ, – та ще такий, якого несправедливо звинуватили в убивстві, то я цілком переконана, вони відразу розкажуть йому все, що знають.
– Я спробую сьогодні ввечері, – сказав Лоренс з енергійною зацікавленістю. – Дякую вам за підказку, міс Марпл. Я неодмінно піду туди після невеличкої роботи, яку ми хочемо зробити з вікарієм.
Я подумав, що нам ліпше поквапитися з нею. Я попрощався з міс Марпл, і ми знову заглибилися в ліс.
Спочатку ми пройшли далеко стежкою, аж поки добулися до місця, де нам здалося, що хтось заглибився нею в ліс, а потім звернув у гущавину праворуч. Лоренс сказав, він уже намагався простежити, куди веде цей конкретний слід, і з’ясував, що він не веде нікуди, але додав, що ми можемо знову спробувати. Він міг і помилитися.
Проте все було так, як він і сказав. Через десять або дванадцять ярдів будь-які знаки зникли, і не було видно ані потоптаного листя, ані зламаного гілля. Саме від цього місця Лоренс повернувся до стежки, коли ми з ним зустрілися в хащах раніше в другій половині цього ж таки дня.
Ми вийшли на стежку й пройшли по ній трохи далі. Ми знову наблизилися до місця, де кущі здавалися порушеними. Ті знаки були ледве помітними, але, як на мене, непомильними. Цього разу слід обіцяв більше. Роблячи дугу, він невпинно наближався до садиби церковного дому. Незабаром ми підійшли туди, де кущі росли під самим муром. Мур був високий і втиканий нагорі уламками розбитих пляшок. Якщо хтось приставляв до нього драбину, то ми мусили знайти сліди від тієї спроби перелізти через мур.
Ми повільно просувалися попід муром, коли до наших вух долинув тріск зламаної гілки. Я посунув уперед, пробиваючись крізь густі хащі чагарнику, і зустрівся ніс у ніс з інспектором Слеком.
– Отже, це ви, – сказав він. – І містер Реддінґ. Але що ви тут робите, джентльмени, хотів би я знати?
Дещо розчаровані, ми пояснили йому свій намір.
– Зрозуміло, – сказав інспектор. – Позаяк ми не йолопи, якими нас зазвичай вважають, то мені також спала ця думка. Я перебуваю тут більш як годину. Хочете, я вам дещо скажу?
– Так, – невпевненим голосом відповів я.
– Хоч би хто вкоротив життя полковникові Протеро, він прийшов до нього не цим шляхом. Жодного знаку його проникнення немає ані на цьому боці муру, ані на тому. Той, хто вбив полковника Протеро, увійшов крізь парадні двері. Немає іншого шляху, яким би він міг до нього наблизитися.
– Неможливо! – вигукнув я.
– Чому неможливо? Ваші двері завжди відчинені. Кожен, хто захоче, може в них увійти. Їх не видно з кухні. Убивця знав, що ви далеко від дому й не зможете йому перешкодити, він знав також, що місіс Клемент у Лондоні, йому було відомо, що містер Денніс грає десь у теніс. Просто, як а, б, в. І вбивця не мав жодної потреби блукати селом. Попід самою хвірткою садиби церковного дому проходить публічна стежка, і з неї він міг звернути в цей самий ліс і вийти з нього, куди йому заманеться. Якщо місіс Прайс Рідлі не надумала в ту саму хвилину вийти з головних воріт свого будинку, ніхто не міг побачити того чоловіка чи жінку. Тож йому – чи їй – не було ніякого глузду перелазити через мур. З бічних вікон верхнього поверху будинку місіс Прайс Рідлі видно більшу частину муру. Ні, хоч би що ви там думали, він пройшов дорогою.
Справді, схоже, інспектор мав рацію.
Розділ сімнадцятий
Інспектор Слек прийшов побачитися зі мною наступного ранку. «Схоже, – подумав я, – він відтанув у стосунку до мене. З плином часу він, певно, забуде й про інцидент із годинником».
– А знаєте, сер, – сказав він, привітавшись зі мною, – я простежив, звідки пролунав той телефонний дзвінок, який ви одержали.
– Справді? – з цікавістю запитав я.
– Результат мого пошуку досить дивний. Хтось зателефонував вам зі сторожки, що стоїть біля північних воріт Старої Садиби. Тепер сторожка порожня, колишній сторож пішов на пенсію, нового ще не найняли. Та будівля порожня й дуже зручна, її заднє вікно було відчиненим. Жодного відбитка пальців на телефонному апараті не виявили – його ретельно й акуратно витерли. Це наштовхує на певні міркування.
– Що ви маєте на увазі?
– Я маю на увазі, що той дзвінок був зроблений умисне, щоб прибрати вас із дороги. Отже, вбивство полковника Протеро було ретельно сплановане заздалегідь. Якби то був лише безневинний жарт, ніхто не став би так ретельно витирати відбитки пальців.
– Ні. Я розумію.
– Це також свідчить про те, що вбивця був добре обізнаний зі Старою Садибою та її околицями. Проте телефонувала вам не місіс Протеро. Я простежив кожну хвилину часу, який вона використала того дня. Набирається близько шести слуг, які можуть заприсягтися, що вона була вдома до пів на шосту. Потім підігнали автомобіль, і вона разом із полковником Протеро поїхала до села. Полковник пішов навідати Квінтона, ветеринара, бо один із його коней захворів. Місіс Протеро зробила деякі замовлення в гастрономії та в рибній крамниці й звідти звернула на задню стежку, де її й побачила міс Марпл. У всіх крамницях стверджують, що сумочки з нею не було. Стара леді мала слушність.
– Як і завжди, – лагідно зауважив я.
– А міс Протеро о п’ятій тридцять була в Мач Бенгемі.
– Атож, – погодився я. – Мій небіж також був там.
– Це виключає її зі списку
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.